Завантажити

Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовім серць а від серця — в мислях через тоту прикрість із дівкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путі, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивідати, чого прибулії, що сказати, коли зустрінеться з ними. Поспішив ставити намета, в якому прийматиме непроханих і менш за все бажаних слів, кликати князів окольних, чільних мужів раті своєї. Відчував-бо: розмова піде про діла всеантеькі, тож усі анти мають взяти участь у пій.
Прихисток аварам без князя, ясна річ, дали. А про перепочинок вони самі не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слів, тож мусили подбати, аби вийти і виглядіти на перетрактаціях достойно. І ве схибили: їх таки покликали раннього надвечір'я до намету князя Келагаста.
Приймав їх доволі врочисто. Сам возсідав на узвишші святковий, і князі соузних племен сиділи обабіч не менш святкові. Лише мужі були як мужі: у звичнім для ратних людей одіянні.
Не присутність, чисельність їхня, мабуть, подивувала аварських слів. Дивилися і казали: он скільки радників у антського князя. Та й тоді, як стали перед Келагастом і почали виголошувати йому хвалу, потім класти перед ним каганові дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бік. Не інакше як питалися: навіщо це?
Сол аварський був по-асійськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до діла, не став таким, одразу і недвозначно запитав, пощо це він, привідця антів, он скільки воїв вивів на обводи землі своєї? Невже то правда, ніби має намір виступити супроти ромеїв і тим самим вступитися за склавинів? А може, правдою є інше: йде на поміч ромеям?
Умиротворений перед побаченням із слами Келагаст знову спохмурнів і не втримав себе від спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серці.
— Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої діяння?
— Того не кажемо, — поспішив заперечити обрин. — Всякий волен чинити так, як велить честь і сумління. А все ж мусимо застерегти... Властиво, затим і прибули ми до антів, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами і є відтоді повинною перед ними. Антський похід у Склавйнію — на боці склавинів чи супроти них — означав би посягання на володіння каганату.
— Отак? — Келагастові не стало зрештою терпцю, і він обірвав аварського речника на слові. — А ти, достойний сол, купно з родичами своїми чогось іншого не міг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинія стала вашою? Се по якому праву?
— Казав уже: ми здолали склавинів у січі, вони платять нам данину.
— Ти лжеш! — вибухнув гнівом привідця антів й зробив рвійний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стіл, на якому возсідав. — Склавини не були вами скорені і данини вам не платять! Коли вони данники ваші і як такі перебувають під вашим накриттям, чому ви поспішили із сольством до нас, а не послали в поміч їм турми свої? Чому, питаю?
— Затим і прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотів би, аби і він втручався у суперечку між ромеями і склавинами. Ми, авари, прийдемо на поміч склавинам. Діждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинію ромеї, і підемо, коли не залишать.
Відповідь сла аварського видавалася доволі-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста.
— Склавини присилали до нас, своїх кревняків, людей і просили помочі у ратнім змаганні з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю?
Обрин завагався, і того доста було, аби доля виправи його повисла на волосині.
— Гадаєш, я не пізнав тебе? — звівся-таки Келагаст і став на рівні. — Гадаєш, такому, як ти, повірю? Чи обри настільки зухвалі є, чи від богів глузду не мають, що посипають випрошувати миру і злагоди тих, хто здатний сіяти лиш смерть? Ти є брат каганів Калегул, так?
— Я не приховую цього.
— Одначе й не зізнався. Гадаєш, не відаю, чому? Хто кричав тоді, коли перед братом твоїм. Баяном, стояло антське сольство: “Убий цього анта!”? Хто домігся того, що в кагановім наметі була пролита кров і впав жертвою брат мій Мезамір? Не ти хіба? І після всього посмів прийти й погрожувати нам?
— Достойний князю! — зробив крок уперед і став поруч із Калегулом Ікунімон. — До тебе прийшло сольство від каганату, а не засліплений ревністю отрок, на якого маєш гнів у серці. Завваж, коли то було кажуть, коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одібрали вони і в мужів, посланих на велике діло — добути мир і злагоду. Замість перетрактацій зчинили вони сварку, а замість розуму явили безум. І пішов бродити хміль у мізках, возбуяли гнівом ніким і нічим не стримувані серця.
— Мста — голос крові! — заперечив Ікунімону Келагаст. — Вона не знає забуття!
— Зате знав інше, — не визнав за потрібне промовчати Калегул і вдався до погроз. — Кий теж має два кінці. Коли знімеш десницю на наше сольство, не лише ти, весь рід твій буде покараний найжорстокішою карою. Авари не прощають невинно пролитої крові!
— А-а! То отак, значить? — Келагаст

читати