Завантажити

достойним радником князеві-привідці.
— Даная перебільшує.
— Ба ні, Даная далі, ніж хтось, бачить, тому й каже так. Келагаст, аби знав, всього лиш ратний муж. Давати лад землі без чиєїсь розумної ради він не годен.
— Скажу гожій княгині те, що й казав уже: коли ж не слухає ради.
— Будемо єдині — послухається. А ні — скажемо, що всім кажуть у таких випадках: пішов пріч. Свавільний князь не може бути привідцею ані дружині, ані всім сущим на Троянах. З сина мого, Мезаміра, ліпший буде князь, тим паче, коли стольником при ньому будеш ти.
Он воно як! Келагаст для неї — ніщо, вона справді може бути, а то і е вже найнадійнішим соузником. Що ж спонукає її до цього? Всього лиш ображена гордість достойної жони і княгині чи щось вище й значиміше? А втім, то вже не так і важливо.
— Коли се каже донька князя Добрита, коли вона вірить мені і покладається на мене, так тому й бути: лишусь при Келагастові, якщо буде на те згода Келагаста.
Осміхнулася вдоволено і знову заясніла вся.
— Про те знатимеш уже завтра, найдалі — післязавтра. А нині будь нашим гостем, достойний княжичу.
Сказала й звелася жвавіше, ніж личило б княгині, і до челяді подалася швидше, ніж міг сподіватися.
Антів давно не стосується те, що діється на Дунаї. Дійіпла одна поголоска: “Авари пішли походом на ромеїв”. Помислили й сказали: “Що вони собі думають?”. Дійшла друга: “Ромеї замирилися а персами й кинули палатійські когорти супроти аварів”. Лиш похитали головами “Догралися. А проте хай зіб'ють їм пиху, може менше посягатимуть на чуже”. Де-де, а в захищеному лісами Волині надійно почували себе, брязкіт мечів за горами особливої тривоги не зроджував тут. Он скільки літ живуть у мирі з сусідами, чому б не вірити, що й далі так буде? Воспрянула й Даная духом. Ано, де ділася осмута, що так посвічувала в очах, де взялася й жвавість, що її пам'ята' ли від того часу, як була дівкою та водила танок з ровесницями. Чого так, ніхто, крім, може, стольника Світозара достеменно не знав. Єдине, що помічали, надто вже покладається вона на мислі-поради стольника, надто рада, '•• що він є нарешті. А ще стали помічати, що Даная неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважає на мислі його, коли йдеться про стольні діла. Слухає старійшин, питається ради в Світозара, на князя ані позирку, ані уваги, ніби його й немає на раді. Якогось разу спаленіла навіть і сказала: він, Келагаст, має пам'ятати, що помаджений на княжий стіл лише на час і що той час збіг ^же; у княжім роді на Дулібах е законний спадкоє; мець — її син. Стольник Світозар ледве вгомонив тоді їх, і Данаю, і Келагаста. Та чи й вгомонив би, коли б не старійшини та не скорботи людські, що таки зродилися тими днями на Дунаї і пригнали до Волина нарочитих від склавинів.
— Біда, братове! — сказали нарочиті. — Ромеї замирилися з Іраном і кинули супроти нас палатійські когорти, ту силу, з якою наша рать не годна упоратись. Поліг у січі ліпший привідця воїв склавинських Ардагаст, став жертвою підлої зради Мусокій. Прийдіть, анти, і станьте в поміч нам. Згадайте, ми з вами кревні в, нам негоже сторонитись один одного.
Даная не забарилася довідатись про те і чи не перша з'явилася до стольника.
— Що робитимемо, Світозаре? — спитала наполохано.
— Скликаємо раду старійшин. Приходь, поміркуємо купно з ними, як нам бути і що робити.
— Се треба трапитись такому, — пошкодувала, і в тім її пошкодуванню Світозар угледів, ба швидше відчув, ніж угледів, не просто жаль, — розуміння найбільшої, що була і що може бути, втрати.
На той час він близько стояв біля Келагаста. Яко мужа, обізнаного з римським правом і удостоєного звання стольника, його гостинно прийняли у Волині й нарекли на раді старійшин першим радником князя-привідці і слом землі Троянової. Та сталося так, що Світозар ще ближче і надійніше зійшовся за ці літа з Данаею, вигрів біля неї чи не иайзатишніше, що мав досі, місце. Тож не міг не розуміти її і не шкодувати купно з нею.
Коли зійшлися всі та вислухали склавинів, звернулися передусім до нього.
— Княжичу Світозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам, чим зумовлений їхній похід за Дунай і саме на склавинів?
— Одннм-єдиним: частими походами склавинів у ромейські землі, їхнім наміром заволодіти тою землею, сісти в ній на віки вічні.
Келагаст визнав за потрібне перепитати:
— І то справді так є?
— У Візантії походи ті, як і вторгнення обрів, у кожного на устах. Давно вимагають від імператора: “Замирись із персами, звільни палатійські когорти й кинь їх супроти обрів та слов'ян”. Так і сталося.
— То як же нам бути?
— Легковажити з Візантією не випадає. Однак і на поміч склавинам не можемо не прийти.
Радні загомоніли. Одні висловлювали свою згоду з тим, що казав Світозар, інші сумнівалися в його повитих туманом казаннях: як то можна і склавинам прийти на поміч, і Візантію не розгнівати?
Поцікавився тим і Келагаст.
Світозар, як і перед сим, не барився з відповіддю. Та й чого мав би баритися, коли виважив тоту відповідь на

читати