Завантажити

поминув забудови під стіною та ближче до намістя, затим — саме намістя перед княжим теремом, завважив требище із встановленими на ньому ликами богів, нарешті сам терем і ту високость, на яку вознісся він над великою рікою.
— Йой, — мовив захоплено і перезирнувся з воями, що стояли обіч нього. — На таку гору не всякий огир витеребиться. Правду казали: міцно стоїть Київ на східних обводах землі Троянової. Глядіть, як далеко видно звідси в степ і як гордо вознісся город сей над степом.
Був потішено збуяний, переступаючи поріг княжого терема. І сподіванки мав світлі із світлих. А в теремі притьмарили їх.
— Князь слабує, — сказали, — й прийняти гостя не може.
— То, може, потім? Я зажду.
— Надії мало, молодче. Вельми слабий він.
Що ж робити? Обернутися й піти? Сказано недвозначно:
вельми слабий. Та як піде, коли погомоніти конче треба.
— Я син князя Волота із Тивері, Світозар, — пояснив челяді. — Князь повинен пом'ятати мене по тім вічу, що було у Волині. Скажіть йому, повернувся з Константинополя, хотів би побесідувати.
За сим разом йому не відмовили твердо, веліли пождати, перекажуть його бажання княжичу Велемирові.
Княжич виявився уважнішим і чемнішим за челядь. Сам вийшов до гостя, привітав та обласкав його, як належить всякому господареві, і вже потім запросив до себе на бесіду.
— Князь справді вельми слабує. Так вельми, що я потерпаю за нього і не хотів би класти на його плечі якусь повинність. Тож най княжич із Тивері скаже все, що хоче сказати, мені, а я перекажу те в кількох словах вітцеві.
Світозар розумів: тут не місце бути велемовним. А проте не сказати того, що хотів, теж не міг. Там, за Дунаєм, неспокійно нині і, може, більше, ніж будь-коли. Одне, Візантія, взявши над обрами гору, воспряне духом і може зважитися на більше, а друге, обри, не поживившись у Візантії, шукатимуть поживи десь-інде. Він був серед них, багато чув, а ще більше бачив і тому певен: ті, що, не замислюючись, потяли двадцять тисяч полонених і через те лишень, що вони не дали їм сподіваних солід, — не стануть вагатися, зберуться з силою й підуть на ратні промисли до сусідів. А оскільки йти їм немає куди, окрім слов'янських земель, слов'янам слід би подбати про єдність між склавинами та антами, якої, до речі, давно уже немає. Лише вона дасть спроможність здолати обрів.
— На жаль, анти теж не можуть похвалитися надійною єдністю. Князі окольні подейкують, ніби Кегаласт сіє розбрат. А се погана прикмета і вельми невчасна. Саме про неї й хотів би поговорити з князем Києва. Іду до Келагаста і йду з наміром сісти при ньому на те місце, що визначило мені волинське віче. Маю почути від князя, котрий, не сумніваюся, найбільше знає, хто є нині Келагаст і як мені бути з ним.
— Тривоги гостя не безпідставні, — мовив, розмислюючи, Велемир. — І в антах не все гаразд, і поза антами теж. Днями до Києва надійшли невтішні вісті: Візантія замирилася з обрами і вторгнулась вивільненими легіонами в землі склавинів. Йде велика і не на користь склавинів січа.
— Отак?
— Так, княжичу. Маємо, справді, щось діяти, і то негайно, бо погром склавинів може стати і нашим погромом... Я піду-таки до вітця й скажу йому про тебе, — зважився зрештою Велемир і став на рівні. — Пожди на мене, се недовго.
Лишившись на самоті, Світозар звівся й пройшовся до вікна, з якого видно було Почайну, а далі й сивий Дніпро, доли поза Дніпром.
Боже праведний та боже милостивий. Всього лиш літо минуло, як був там, на Склавинській землі, бачився з людом склавинським, таким чемним та добрим до нього, засгигнутим безліттям, розмовляв із привідцями на раді в князя-вітця їхнього — Лаврита. Нe даремно, виходить, печалився старий непослухом молодших, таки призвів він, їхній непослух, до вторгнення. Що ж тепер буде і як буде? Зуміють склавини зібрати силу і вистояти у ратнім поєдинку з ромейськими легіонами чи не зуміють? А як поведуться в такім разі вони, анти? Невже відсиджуватимуться й мовчатимуть, посилатимуться на те, що мають із ромеями ряд на мир і злагоду? Дуже ймовірно, що буде саме так, а небажано, аби було. Одне, у нього, Світозара, є повинність перед тим людом, перед їхніми князями, а друге, Велемир правду сказав: їхній погром стане й нашим погромом. То без сумніву, то напевно.
Господар дотримав слова, недовго лишав його на самоті. Об'явився невдовзі й сказав притишено:
— Заходь, княжичу. Вітець жде на тебе.
Князь Острозор справді почувався зле. Лежав, обкладений подушками, до болю вимучений недугом і до невпізнання висушений та постарілий. Бігме, зустрів би десь-інде, нізащо не признав би, що це Київський князь.
— Сказали мені... — ледве вимучував слова, — сказали, чим печалишся, княжичу. Се добре, що печаль твоя така. Як добре й те, що ти повернувся з ромеїв мужем зрілим і тямущим. Я не зможу вже стати в поміч землі нашій. І вітець твій, князь Волот, відійшов. Покладаємо надію на вас. Ось із ним, сином моїм Велемиром, та з князем Радимом даватимете лад землі і люду. А Келагаста не цурайтесь. Се

читати