Завантажити

одного. Мир і злагода — заповідь божа, пам'ятайте се. А ще бережіть покони роду вашого. Молодші най мають собі за вітця старшого, а старші, яко синів своїх, — молодших.
Ще раз поглянула на всіх немічним зором і вже потім втримала його на Радимові.
— Тебе, княже, — сказала значущо, — лишаю за вітця и усім, а тебе, Злато, — за матір. Маєте заприсягти зараз будете такими по мені: схилятимете до покори непокірних, ставатимете на поміч слабим та приниженим. Передусім пособіть стати на ноги найменшим.
— Заспокойтеся, матінко, — бережно торкнулася її руки Злата. — Ніби вони не стоять уже, ніби ви без нас не поставили їх. Глядіть, які є мужні та гожі, присяйбіг не они — ми потребуємо вже їхньої помочі. To була правда. Хто-хто, а Злата мала вже той вік, коли ганїй треба думати про поміч. Ано, всього лиш на вісім літ володша за свою названу маму. Ото тільки й одміни, що така немічна. Сива, гейби голубка, най і різних, все ж своїх має дітей. Той, що від першого мужа-небіжчика, сам є вже муж, чи не найрідніший їй, бабуні Миловиді. Бо геть усі дідові крапельки позбирав: вилитий князь Волот.
— Дбайте про себе, мамо Миловидо, — не вмовкала Злата. — Не теребіть серце своє клопотами про нас. Не теребіть — і будете дужі ще. Рано вам лаштуватися у ту дальню, повиту осмутою путь.
Слаба приплющує очі і тим змушує Злату замовкнути. Бо вид справді має такий, що йой...
Одначе мати Миловида збирається ще з силою і каже те, що хоче сказати.
— Коли в ромеях піде на замирення з обрами, пошли, княже, — велить Радимові, — людей своїх, най розшукають там Світозарка та стануть йому в поміч. Чую серцем, бідує він тяжко, а через смуту в Фракії ані сам не може прибути, ані подати про себе вість.
— Неодмінно пошлю, — обіцяє Радим. — І негайно пошлю, бо там, матінко, дійшло вже до замирення.
— Правда?
— Присяйбіг! Є певні вісті: обри погромлені, пішли восвоясі.
— Слава тобі, боже! — молилася до неба і руки склала так, як завше складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всіх, хто стояв чи сидів поруч, уповала на бога й благала в нього помочі синові своєму, так надовго заблукалому в світах.
То була чи не найбільша її гризота. Відтоді, як не стало князя Волога і всі її діти зажили своїм життям, стали менш за все потребувати маминої помочі, крім хіба найменшого, те й робила, що бідкалася Світозаром та молилася за Світозара. їй казали: він у добрих і надійних руках, має серед тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися за кожним Світозаровим кроком, оберігати його від злих та заздрісних, наставляти на путь істинний, коли оступатиметься. Та й сам Світозар не таке вже отроча, не так поривався до науки, аби легковажити, а мати пропускала ті казання повз вуха, втирала сльози та марніла. Аж поки не сталося, що мало статися в її літа: почала скаржитися на серце і геть змаліла через ту недугу на силі.
— Що ж заповім вам, відходячи? — дивилася по черзі то на одного, то на другого з сипів своїх. — Вітець хотів, аби виросли з вас хоробрі мужі, оборонці землі Тиверської. Будьте достойні тих його сподіванок. Здається, все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не паліть мене иа вогні, поховайте, яко християнку з двійнями, супроводом людським. І помінайте, діти за тим-таки, християнським законом. Самі ж як знаєте так і живііть. Хто сприйняв серцем і помислами Христову віру йдой най буде твердий у ній, хто ні, най тримається тієї, що їй уся Тивер. Вільному — воля, спасеному — рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та тієї миті хтось постукав у високі ворота соколовезького оседguy, а невдовзі почувся звідтам і веселий гомін, радісний жіночий крик.
Усі, хто був при слабій, обернулися в той бік, не так . цікаві, як подивовані: кому в цьому подвір'ї може бути весело? Милана цілилася вже звестися і вийти, та розчинилися двері і одна з челядниць, либонь, та, що радісно скрикнула перед сим, з'явилася на порозі й розбила своєю з'явою смуток:
— Радійте, солоденька княгине! — сказала, ясніючи видом. — Світозарко повернувся.
Милана із Златою сіпнулися було бігти слідом за мужами і отрочатами, що подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали про маму Миловиду й лишилися при мамі.
—Мужайтеся, горличко, — улещали-заспокоювали, хоч й не мали його в серці, супокою того. — Ви переболіли своє, доста.
Баяли княгиню, як могли, а княгиня знай дивилася збудженим позирком очей своїх на двері, та ждала сина, та тремтіла ждучи. І коли він з'явився врешті-решт біля і ложа, єдине, на що спромоглася, простягла до нього вої зболілі руки й сказала до краю зболене:
| — Світозарку! Світку мій згорьований! Я таки діждалася тебе.
 
Від того дня не Милана із Златою і не челядь княжа, Світозар висиджував біля недужої та баяв недужу. Лише тоді, як спочивала, йшов до лісу, нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь інший час або ж готував із ях напої, або бесідував із мамою та запевняв маму: коли вживатиме те, що готує для неї,

читати