Завантажити

вілли сородичів своїх, уподібнюються їм, аварам, і поселяються в таких, як і в них, житлах.
Доки розбивали намети, та влаштовувались, та перепочивали, спливла ще доба. Авари й далі не кликали.
— Каган відає, що ми імператорські ели, — поцікавилися в радників, — що послані для перетрактацій?
— А так.
— То хотіли б вести вже їх.
— Коли знайде за потрібне, покличе. “На ліпше чи на гірше це?” — засумнівався Елпідій і вдався до свого соратника і стратега Коментіола:
— Що коли Баян затіяв щось лихе і зволікає навмисне, аби сказати потім: “Пізно перетрактовувати, мали раніш прийти”?
— Пусте, — заспокоїв його Коментіол, — набиває ціну собі і тільки. І хай набиває, нам не звикати. Не напрошуйся більше, сиди й мовчи.
— Коли ж не сидиться, стратегу. Може й таке статися: доки ми відсиджуватимемося тут, турми аварські вийдуть до Довгої стіни й постукаються в мідні ворота Августіона.
— Коли до того йтиметься, нас завчасно попередять. Я передбачив це і полишив своїх вивідників на путях. Інше раджу вчинити: повели челяді щедро накрити столи й кликати до трапези тих аварів, що з ними встиг зазнайомитися. Одне, зазнайомимось ближче, а друге, щось вивідаємо під хмелем.
Елпідій пристав на те. І столи накрив щедро, і на гостину запросив тих із оточення каганового, кого знав уже. Та мусив остудити наміри свої і доволі швидко: авари відмовились від гостини.
— Бачив? — і перепуджено, і невдоволено подивився привідця сольства на Коментіола. — Вони таки щось затівають або ж затіяли вже і ждуть слушного часу, аби погнати нас, яко приблудних псів. Треба йти і домагатися зустрічі а каганом.
— Тільки не сьогодні, Елпідію. Раз накрив столи, сідай і трапезуй, в усякім разі, роби вигляд, ніби не журишся тим, що не кличе. Гадаю, саме цим і зломимо його рано чи пізно.
Більше не зважав уже на нидіння сла. Зняв із себе парадне вбрання, облачився в звичайне та й засів за трапезу. Одного дня пив, та веселився, та ходив стійбищем аварським чи вулицями Анхіала і другого теж. Здавалось, і не зважав на те, що ходить між супостатів. Одних лише запрошував поділити з ним застілля, з іншими й ділив його. Аж поки не нагадали:
— Завтра будьте в кагана, — сказали. — Воліє вислухати вас, ромейських слів.
Коментіол був, мабуть, неабияк запухлий з перепою, каган не на Елпідія, на нього дивився та й дивився.
— Сказали мені, що ти імператорський стратег?
— Істину сказали.
— І разом з тим — сол?
— О ні, достойний привідцю, не разом з тим. Нині тільки сол.
— Чому ж так? Чому не з легіонами вийшов супроти мене?
Чув, зловтішається Баян, а проте не став відповідати тим же. Прикинув у думці, чим завершиться ромейське сольство до аварів, коли дасть серцю волю, і визнав за доцільне звести на жарт.
— Бо багацько нас, стратегів, у імператора, а легіонів обмаль.
Каган сприйняв те по-своєму й прибрав збадьорливовеселого вигляду.
— Оце подобається мені. Присяйбіг, чи не вперше зустрічаю сла, котрий не приховує істини. Повідай тоді, муже достойний, з чим прийшов до нас?
Коментіол не переставав удавати з себе добродушного.
— Та все з тим же. Василеве засмучений незгодою між імперією та аварами і хоче знати, чому це сталося, як могло статися? Он скільки літ жили у злагоді і взаємній вигоді, скількох супостатів угомонили, єднаючи сили. Тепер — розбрат, каган підняв турми й повів їх супроти повелителя та благодійника свого, імператора Візантії. Чому так?
Ті, що знали Коментіла, знали й те, що у велеречивості йому не відмовиш. Коли не спиняти, говоритиме й говоритиме. Та за сим разом і він змушений був умовкнути: каганові не сподобалося щось у речах його.
— А імператор не відає, чому стався разбрат?
— До нього всяке доходить, — ухилився Коментіол і не став казати те, чого ждав Баян. — Тому й прислав пас, слів своїх, аби почули причину розбрату із уст твоїх.
— Міг би й не слати, коли так. Елпідій завважив: Коментіол завагався, пора прийти на виручку, і не забарився подати голос.
— Мій радник і содруг у ділах сольських не все сказав тобі, привідцю. Ми не лише затим стали перед твої очі, одбираємо в тебе час, аби узнати причину розбрату. Нас прислано сюди покласти край незгодам і походу, що його спричинили незгоди. Ну, а хто ж, маючи таку значиму повинність, починає розмову з кінця? Мусимо знати передусім причину розбрату.
Баян усе ще ворохобився, видно було, тісно йому в його великоханському кріслі.
— Коли дбаєте про мир із пами і волієте вести про те перетрактації, — карбував слово по слову, — підіть спершу до свого імператора та запитайте, доки він збиткуватиметься над нами найбезсоромнішим чином. Чи ми не перетрактовували вже, і не раз, чи не укладали ряд на мир і злагоду? А де те, про що ви клялися на хресті? Чому щораз відступаєте від обіцяного? Юстин Другий хоч одвертий був. Той так і сказав: “Радійте з того, що живете на нашій землі, і не податі ждіть від нас, а лиш того, що дають всякому рабу за вірну службу”. Тиверій же та Маврикій обіцяли одне, а чинили

читати