Завантажити

безоднею. Зламати намети. Негайно! Цієї ж миті!
Зчинилося щось неймовірне. Одні авари схопилися, мов ужалені, й кинулись на Елпідія і всіх, хто був із ним в одну якусь мить виперли їх поза каганове обиталище інші, бачив, застигли, подивовані, видно, не знали, як їм бути.
— Стривайте! — силився боронитись Елпідій. — Ми сли великої держави, люди недоторкані!
Не слухали, гнали до хурдиги й таки запакували туди всіх, і не в стінах — укинули до підземелля.
— Варвари! — кричав Елпідій. — Скільки не вчи, скільки не отесуй їх, були й лишаються варварами. Стривай, біснуватий, настане наш час, за все поквитаємось.
— Коли настане? — подав хтось із сольських голос. — Чи ваша милість не відає, що означає оте: зламати намети? Ми приречені, нас велено скарати на горло.
— Не може бути. Не посміють! — Це варвари, вони все можуть. Тим паче, що сила зараз на їхньому боці.
Озвалися й інші. Одні казали: не треба було затівати ці перетрактації, інші йшли ще далі — нарікали на імператора Юстиніана, котрий покликав цих варварів на їхнє безголів'я. Чи пе відав, кого кличе? До антів перестали ходити з татьбою і замирилися, бач, сорок, коли не більше літ не стинаються вже. Невже і з склавинами не можна було пошукати замирення?
Приречені, як діти, усе дозволяли собі: поносили покійних імператорів, не обминали й сущих. Далебі певні були: їм уже все одно. А коли все одно, то чого мають остерігатися? Бодай перед смертю скажуть те, що каменем лежить на серці.
Та поспішили прирікати себе.
Коли вірні схопили Елпідія і всіх із сольства, що були з Елпідієм, терхани, а надто ті з мужів думаючих, що стояли найближче до кагана й почиталися більше, ніж хтось, каганом, отетеріли і не зважилися перечити. Одначе до пори до часу. Як Елпідій і всі ромеї опинилися поза кагановим наметом, а крики-протести їхні чулися ще, коча й віддалено, хтось із найстарших віком радних зібрався з духом і сказав Баянові:
— Достойний привідцю, я не радив би тобі робити це.
— А так, — заговорили й інші, і доволі дружно. — Не забувай, з ким вийшли на прю. Це Візантія. Люд її нелічений, а простори неосяжні. Є кого виставити супроти нас, е де й розвернутися. Сьогодні ти вільно гуляєш по Фракії, а завтра можуть заступити тобі путь покликані до меча і сулиці легіони.
— Дійде до скрути, — урезонювали й інші, — ромеї замиряться з персами, а город Константина заслонять від тебе. Навіть твої хоробрі турми неспроможні будуть покласти під копита такий широкий світ, як Ромелія. Рано чи пізно змушений будеш піти за Дунай. Що тоді скажеш і чим виправдаєш те, що скарав на горло слів її? Усе можуть простити й забути тобі, цього — ніколи.
— А ще й те пам'ятай, Ясноликий: наші сли теж сидять у Константинополі.
Баян вертівся, гейби заведений, відповідав, лютуючи й не підбираючи слів у люті своїй, то одному, то другому, зрештою вихопив меча й крикнув тим, що можна чути лише на бородищах, голосом:
— Я повелів — і повеління своє міняти не буду: зламати намети!
Доля ромейських слів була, здавалось, вирішена. Хто стане перечити такому і підставляти себе під лють неудержиму. Мовчазні гнулися у великоханському наметі, мовчазні й вийшли один по одному з намету.
А все ж хтось узяв на себе сміливість і шепнув вірним: “Не карайте ромеїв до завтра. Хай уляжеться гнів повелителя, хай стане супокійним та зважить усе. В супокої і наймудріші стають мудрішими”.
Час виправдав вчинок сміливця. Другого дня прискакав із Константинополя гінець від Таргіта й звідомив радників, а радники — кагана: усе аварське сольство запроторене на острів Родос і взяте під суворий нагляд. Коли щось станеться із слами від ромеїв, його, Таргітова, голова, голови всіх інших із сольства аварського будуть настромлені на сулиці й виставлені на глум і осудовисько при в'їзді в Константинополь.
Баян думав, як йому бути із слами ромейськими день, думав і другий. А на третій випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть.
XXIX
Ніщо не стримувало тепер аварські турми. Каган так і повелів, промовляючи до них: на Константинополь! Ідіть і беріть у ромеїв усе, що можна взяти. А повеління кагана — повеління Неба. Впали по тому ромейські фортеці Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й над Філіпополем та Адріанополем.
Коментіол міг уявити собі, який лютий після всього Баян, а іншої сили, що могла б угомонити ту лють, крім його легіонів, немає, і сила та не така вже й численна, щоб брати на себе всіх аварів. Треба кликати на поміч стратегську мисль. Коли вона не пособить, ніщо інше не порятує вже.
— Що знаєте про аварів? — покликав і запитав стратигів своїх.
— Небагато, достойний. Послухи доповідають: рискають по Фракії, яко голодні вовки, шукають доброї поживи.
— Коли шукають, не зосереджені, значить.
— Так. Кожна турма діє осібпо, схоже, що на власний розсуд.
— Цим і скористаємося. Передусім слід, гадаю, збити аварського привідцю з праведного путі. Ти, Касте, иди зі своїми когортами до гори Еми і шукай зустрічі з турмами, що рискають

читати