Завантажити

воїне!
Певно, не переждав би, коли б не підняв меча і пе зажадав тиші.
— Не поспішайте зголошуватись, сородичі мої! Зпаєте-бо: склавини зачастили в ромейські землі і ходять туди не тільки на татьбу. Мають намір селитися там та й поселяються вже. А то неабиякі наміри. Та й сила в них немала. Чи впораємося з такими? Чи вистоїмо, коли доведеться стати й не пускати?
— Вистоїмо!
— У них є ще соузники — анти.
— Дарма! За такі соліди ми не лише супроти слов'ян супроти чорного повітрія підемо!
Каган підносить меча, жде, збуяний втіхою, тиші:
— То на тому й станемо. Посилаю слів своїх до Константинополя й повеліваю їм: хай обіцяне імперією буде скріплене підписом імператора.
Ряд уклали того ж літа і були немало обнадієні та потішені. Авари тим, що матимуть нарешті жадані сто тисяч, ромеї — що вгомонили аварів, ба мають від них клятву на мечі: віднині через Дунай жоден слов'янин або інший супостат не переступить; імперія може бути спокійна за свої полуночні обводи.
— Присягаюсь на хресті, — сказав і Маврикій, підписуючи ряд, — віднині буде так і тільки так. На ці підвалини стаємо, на них і зводитимемо обитель злагоди та сунокою.
У сла аварського, котрий приймав присягу ромейського імператора, не було й тіні сумніву, що може бути інакше. Обидві сторони он як вдоволені злагодою, як і засадами та підвалинами, на яких зводиться вона. Тож і в кагаиат повертався неабияк піднесений, і кагана та сородичів своїх зумів утвердити в мислі: буде так, як домовились. А що може бути ліпше для сородичів за мир і злагоду, тим паче після невдалого походу? Жарти хіба, двадцять тисяч мужів поклали на бородищах. Не убілених сивиною старійшин — мужів. Хай береже Небо від таких походів. Мусять угомонитися на якийсь там час та подбати, аби на місце потятих мужів стали отроки, а на місце отроків — новонароджені діти. Тож і задиміли вогнища біля наметів, запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та улоговинах Паннонії пах свіжої кобилятини, телятини, баранини. А де є пахощі страв і тепло вогнищ, там зроджусться тепло серця, як і єдність поєднаних кровними узами сердець. Мужі хвалилися на дозвіллі комонями, об'їждженими і не об'їждженими ще, жони — дітьми, меншими, Старшими і найстаршими. А ще — достатком, що його 'примножують старання роду у стійбищі і на випасі.
Хвала Небу, що посилає злагоду і достаток! Хвала каганові, що дбає про роди і ту ж злагоду між родами! Слава й хвала! Слава й хвала!
Каган не міг не чути ту хвалу (чи є на світі володар, що покладався б лише на власні вуха, земля слухом повниться, ано). А хвала не тільки тішила, вона й спонукала Баяна дбати, аби ім'я його возносилося все вище та вище. Як тільки збігла половина наступного літа, аз нею й визначений домовленістю з Візантією день про сплату обіцяних ста тисяч, покликав Таргіта й повелів йому:
— Бери ліпшу серед вірних нам сотню і їдь до Константинополя. Нагадай імператорові, хай платить, що обіцяв.
Таргіт заприсягнув, як водиться, й подався за Дунай. І в путі не барився, та замість сподіваних солід привіз чергове, і чи не найприкріше розчарування: імперія поскаржилася на скруту, на те, що фіск геть спорожнів з багатьох причин (одне, не пощастило припинити розбрат із персами, а друге, земля геть обібрана варварами), і утрималась від сплати боргу, їм не сказали: авари також .Причетні до поборів, зате недвозначно натякнули про це, ,а вже потім розвели руками й мовили:
— Слід зачекати.
Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далі засопів і налився кров'ю.
— Як це розуміти? — поцікавився в Таргіта. — За кого вони мають нас, ти запитав?!
І знову поскакали в Константинополь і з Константинополя гінці.
“Високий царю! — писав рукою писця свого Баян. — Імператоре земель від сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнівом своїм, та знай: несплата обіцяних солід робить турми ворохобними, і я не певний, чим завершиться сьогоднішній день, що буде завтра. Знаю і вірю: державний фіск Візантії може переживати скруту, та знай і ти, дарю: цьому вірю липі я. Люд аварський не хоче вірити, він жадає одного: обіцяних солід і тому перебуває у великому гніві на державців твоїх, на всю імперію. Благаю тебе, умилостив його сплатою обіцяного, коли не зараз, то в кінці літа, А щоб до того часу він не возбуяв гнівом і не став із содруга супостатом твоїм, поступись заради супокою однією дрібничкою. Ходить з-поміж аварів пересуд, ніби люд константинопольський забавляється в годину занеі^ДУ Духу чи в ім'я уникнення такого цирковими вистава,ми. І найбільше ваблять його в тих виставах навчені спритними наглядачами слони. Чи не могли б підлеглі твоєї милості доправити нам бодай одного з таких слонів? Певен, ,,те видовисько заколисало б гнів, а відтак і схильність до ворохобні підлеглих моїх і передусім тих, що мають при собі бронь.
Каган аварів, гепідів, слов'ян подунайських Баян”.
Маврикій, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, і вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за

читати