Завантажити

забрали з собою товар людський, набутки всякі. У горах зупинили їх, та з долів, окрім вас, немає кому погнати. Тож повеліваю: хутчіш повертайтеся в землю отців своїх, проженіть обринів і пометіться їм за глум та пожарища”.
Привідці слов'янської раті в ромеях знали вже, що обри вдарили їм у спину і не лише в Подунав'ї, а й у Фракії: нападають на тих, що супроводжують полон, забирають їхні ратні набутки. Одначе не думали і не гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотні, котрим доручено доправити в Склавинію полон, не поодинокі? Невже з усього, що посилалося, нічого не дійшло? Гінці не відають, Лаврит не удостовірюе, що мав щось від склавинської раті. Виходить, так і е: в землю Склавинську нічого з полону не дійшло.
— Що маємо діяти? — Ардагаст перший прибув із цією тривогою до Мусокія.
— Іншої ради немає: тра повертатися і провчити обрів.
— Коли вже кидати усе, нами затіяне, і повертатися з одпим наміром — провчити обрів, то вчити маємо так, щоб пір'я летіло. Відаєш, про що йде річ?
— Сподіваюсь, сам скажеш.
— Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислі, — пожартував, — та наберуть ваги достовірності. Сказав так та й подався до свого табору.
— Ока з Фессалопіки не спускати, — повелів тисяцьким. — Робіть вилазки, шукайте вразливі місця, най не думають ромеї, що ми відмовилися від мислі взяти сю твердь штурмом.
А тим часом посилав своїх вивідників на путі майбутнього відступу, велів їм знати про обрів усе, себе ж ніде й нічим не виказувати. І вже тоді, як вивідав та знав, покликав Мусокія.
— Настав час, содруже, почати новий похід — супроти а і; арів. Чи маєш полон і який?
Мусокій заходився перелічувати. Зрештою поцікавився, нащо се Ардагастопі.
— Віддай ного мені. Власне, з'єднай на певний час в моїм.
— Най буде так. А далі що?
— А далі ось що вдіємо? Аби збити аварів на ложний путь, робитимемо вигляд, що осади з Фессалоніки не знімаємо, най девні будуть, що сила наша як стояла, так і стоїть тут. Обоз же свій і полон пошлемо в супроводі надійної охорони — завважую: вельми надійної, аби авари зібрали й кинули на неї якщо не всю, то добру половину сіюєї раті. Коли ув'язнуть з охороною обозу в січу, отут їх і візьмемо рештою своїх тисяч у лещата — так, щоб не випустити вже ані обозу, ані турм аварських.
— Ловко, — зголосився Мусокій. — Сміливо і ловко. Лишається подбати, аби було ще спритно, без жадного розголосу.
— Се те останнє, про що мав просити тебе і мужів твоїх.
Обоз їхній як рушив з-під Фессалоніки тлумиськом, так і правився узвичаєним для всякого тлумиська робом: попереду і по боках комонні звідуни, в повинність яких входить одне — завчасу нагледіти можливого супостата й попередити охорону, за звідунами, що йшли попереду, — кілька сот комонних при мечах, сагайдаках із стрілами їа сулицях, за комонними — обоз і ті, що доглядають інну хуру в обозі, далі — полонені, товар, а вже за товаром — знову комонні. Значно чисельиіші, ніж ті, що попереду. Правилось те тлумисько лиш вдень. На ніч ставало табором, хто перепочивав, хто пильнував за табором і тими, що могли вторгнутись і перервати перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повинність. Зате комонні тисячі склавинів ішли, всупереч узвичаєному серед ратних людей, лише поночі і прискорено, так, щоб і не випереджати полон і не відставати від нього аж надто. Відали чи не відали авари про рать, що йде за обозом навирці, про те лиш боги могли знати. Зате ні в кого не лишалося сумнівів, що вони певні: Фессалоніка усе ще в осаді, бо там, як і раніш, яро металось каміння з катапульт, таранились стіни й рискали по околіях комонні роз'їзди, виказуючи всім, хто хотів знати: слов'яни усе ще тут.
— А полон посувався та й посувався торованими путями Фракії, ба навіть поповнювався в путі возами із збіжжям, вівцями та коровами. Вивідники склавинські, гасаючи по околіях, не гайнували час, прихоплювали все, що можна було прихопити в збіглих під захист фортець ромейських куріалів, і прихоплювали безборонне. Аж поки не натрапили на таких же ласих на дурничку, як і самі.
— Гей, ви, хто будете? — запитали найближчих, тих, що поралися на куріальському подвір'ї біля свиней та овець — різали чи кололи їх і кидали на воза.
Ті сторопіли, далі метнулися до комоней і, кинувши наХаиане, сягнули через загорожу й подалися геть.
— Обрини? — перепитав привідця.
— А ти не видів? Лиця мають темні, гейби в тих, що в, болотах сидять. І патли заплетені в коси, стрічки-кісвики, на кінцях.
— Таки вони, обрини.
Вість та стала невдовзі відома слов'янам, що йшли попереду обозу, від них — тим, що позаду і що на відстані одного переходу.
— Не подавати вигляду, що бачили і знаєте, — повеліли привідці охороні — йдіть, як і йшли.
Ті так і діяли. Були лиш пильні та чуйні, далі, ніж досі, висилали вивідників, одначе йшли від рана до ночі; коли яг зупинялися на ніч, обставлялися возами й лагодилися зустріти обрів з-за

читати