Завантажити

би повчився в ній. Для князя і мужа думаючого то було б те, що тра.
— Хто тебе візьме в ту науку?
— Купці казали: були б соліди, візьмуть. А надто коли ви, отче, попросите імператора. Князь і слухати не хотів про те.
— Пусте намислив, отроче. Письмена знаєш — і доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руці — ото найліпша наука,
Світозар виміряв вітця свого не вельми прихильним позирком.
— Шкода, що ви не розумієте мене, отче. Коли так, я іншу оберу путь.
— Яку ще?
— За седмицю-другу в Черні обіцяли бути люди перехожі — гуслярі. З ними й піду по землі Трояновій. Доки обійду її всю, багато побачу, ще більше почую, а бачене та чуте теж наука.
— Що ти, синку! — збіліла на виду мати. — З каліками перехожими хочеш піти. Як можна? Пощо обираєш собі стезю знедолених? Чи в тебе іншої путі нема?
— Бо таки немає, матінко гожа. До тої, на яку вітець посилав, серце не лежить, а до тої, що її віче визвачвяо, не доріс. Лишається іти в каліки перехожі, коли до Константинополя не зважуєтесь послати.
— Ой лишенько. Отче, врозуми його.
То була тривога і турбота кількох днів і не лише для князя та княгині. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними якоїсь сприятливої для всіх кислі.
— А чому б справді не послати в Константинополь, коли йже так стоїть на своєму?
— Хто знає його там і хто візьме в науку?
— Віталіан знає. До нього, гадаємо, й слід вдатися. Князь не став більше перечити і сперечатись, схоже, що згадка про Віталіана викресала в ньому іскру надії і породила рятівну мисль. Так і сказав, коли покликали Світо”ара.
— Ось що, молодче. Пошлемо днями гінця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополі. Коли вона зголоситься на се, бути по-твоєму, поїдеш навчатися. А ні, лишишся при мені жгй братимеш науку од мене.
Світоаар погодився, та не вгомонив тим вітця свого. Щось у ньому надірвалось від того дня, як повернулися Д вони з Радимом із віча, і що не день, то помітніше хилило ЛАО землі, видиміш та й видиміш забирало силу. “Се я завдав йому такого болю”, — брав князеву неміч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не міг. Гнітився неміччю вітця свого, таки не міг.
— Вам зле через мій непослух? — одважився й запитав якось.
— Ei, — од-махыувся. — Коби тілт.тсп іт клопоту, що сой тра було мені одпиратися від участі в вічі. Тра було їхати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили!
Аби не ятрити вітцеві серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливішим, ніж у мужів, серцем мати і сказала якось Світозарові:
— Я поділяю цей твій памір, синку, іти й навчитися в ромеїв, та, може, зачекав би якийсь час?
— Чо так?
— Вітець твій відмовився тоді, як кликали бути князем-привідцею в землі Трояновій, тепер, бачиш, як карається тим? Не додавав би своїм непослухом болю 'та смутку.
— Таж зголосилися вже.
— Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пішов іншою стезею.
Молодець кривився, і кривився болісно.
— Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волі серця діло.
— А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вітець здолає неміч свою та стане на ноги.
— До того літа тобто?
— Ано, не довше як до того літа. Потім я сама стану тобі в поміч.
Казала одне, а знала і мислила, далебі, інше. Бо не до подолання немочі йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свій ряст, і покликав жону та сипів до себе.
— Зле мені, — мовив через силу. — Скачіть, синове,'до Черна і вкладіть Стодоркові до вух мов повеління: йай скликає раду старійшин і шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати своє слово їй, а прибути не можу вже. Скачіть котрийсь, і негайно, а ти, жоно, залишся.
При дітях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвійно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим і таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не відала, нащо те робить.
— Не полишай мене! — осилила зрештою їх, свої плачі-ридашія. — Молю, благаю тебе, не полишай!
Князь безсило гладив її завжди причесане, зараз збите в пориві відчаю волосся.
— Вгомонися, радість моя. Не ятри й без того зболіле серце. Знаєш-бо; не з власної волі піду, праотці кличуть. Слухай, що казатиму, доки самі та маю снагу казати.
— Я не зможу без тебе! — підвела голову й явила йому свій до краю зболений, умитий сльозами вид. — Я теж піду з тобою!
— .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утіхо моя, ти була мені туї, у житті земнім, найусолодженішою відрадою. Се завдяки тобі я взяв від нього все, що можна було взяти, звідав, що таке блаженство, втіха, велич і краса, ба навіть виніс певність: більшого над те, що ти дала мені від щедрот, своїх, узяти вже й не можна. Маю віддячити тобі чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зі мною до Вираю. Поклади початок новому

читати