Завантажити

покону в родах наших: жона не повинна іти з життя разом із мужем, вона мав жити для дітей своїх. Глянь, скількох їх лишаємо. На кого лишимо? Хто дасть їм раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся і давай її, тоту раду. Ти — пристиянка, тобі он як личитиме започаткувати його, новий покон. Хто відає, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагоміша, котра начисто одмінить пізніше життя люду тиверського. Старійшини знатимуть, що на се в мов повеління. Освідомлю їх.
Миловида, здавалось, і не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась біля нього, затим побігла, принесла студеної води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю.
Осміхнувся і, мабуть, додав тим осміхом певності. Мило№да.і метушилась та дбала про князя проворніше, і запевняла, що одужає ще, завзятіше, ніж досі. Не полишала вже Його ані того, ані наступного дня, й тоді лиш уступила місце біля ложа іншим, як до Соколиної Вежі прибули старійшини.
Їх де так і багато об'явилося в теремі, зате знатніші і старші. Заходили поважні, супокійно-зосереджені, кланялися князеві й сідали.
Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли і тим дали знати: має говорити найстарший.
— Се що ж ти намислив, княже? — по-отньому докірливо, хоча й сумирно почав старійшина. — Зовсім недавно водив на січу рать, із сольством он куди правився, нипі ж відходну раду скликав. До ста тобі далеко, ще міг би не поспішати.
— Розтратив силу я, старійшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землі нашої немало забрали її. Часи Сули ие з ліпших ~ бсзліття поганяло безліттям. Ось і вимотали силу. Чую, доживаю останні дні, і хочу знати: кого ви воліли б маги за князя в землі нашій?
Старійшини дивилися собі під ноги й відмовчувались. Одначе не довго.
— Ми не хотіли б нікого іншого, окрім тебе, — підвівся й мовив той же, найстарший. — Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зізнаюсь, княже, ми попереджені були сином твоїм, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегідь радилися і ось що врадили. Найперше, прийми від нас доземний уклін, — він низько вклонився князеві, — і дяку сердечну за труди твої добродійні на благо землі Тиверської і люду тиверського. Ти заслужив від нього пайщирішої дяки і мусиш знати про се, одходячи.
— Трудивсь як міг.
— Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься і після тебе. Одне те, що анти, завдяки тобі, в усякім разі, передусім тобі, ось уже біля сорока літ не мають звад і не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Уміли б дякувати ліпше, подякували б. Нині ж прийми від нас уклін і запевнення: на ознаку дяки нашої і в угоду всім нам, князем по тобі буде один із синів твоїх. З сим вийдемо опісля перед віче й жадатимемо від віча.
— Спаси біг. Кого ж із синів моїх маєте на приміті?
— Покон велить саджати на стіл найстаршого. Гадаємо, так і буде. Радим у тебе достойний муж. Інших теж не зобидимо.
— Світозар воліє піти до ромеїв у науігу. Посприяйте йому, коли не передумає.
— Буде вроблено, княже.
— Ще про одне проситиму і проситиму уклінно: нсона моя Миловида най не йде зі мною в небуття. Лишаю її в дітьми своїми й повеліваю: най дасть їм раду беа мене.
— Твоє слово — закон, князю.
— Скажіть вічу і всьому людові, був би дуже потішений там, у Вираї, коби приклад княгині Миловиди став поконом для всіх родів наших. А ще знайте...
Хотів, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сіпнувся раз, вдруге і вже потім випростався й затих.
XXVI
Привідця всієї Склавинії князь Лаврит сидів високо в горах і добре бачив, що діється в долах — як у ближніх так і в дальніх, куди пішли вождь словенів Ардагаст і вождь білих хорватів Мусокій. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гінців, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, від Ардагаста та Мусокія. Ще не об'явився на світі супостат, котрий міг би зашкодити слов'янам проникати між чужих, тим паче на своїй землі. Погано лиш, що принесені ними вісті не тішили князя Лаврита. Очолені Ардагастом та Мусоківм раті пройшли далеко, мало не до Теплого моря, а досягти того, чого хотіли, чи й зможуть. Авари вторгнулись у їхню землю і спопелили доли дунайські по самі гори. Люд волає про поміч і відплату, а силу має лише для такого-сякого стриму навали. Тієї, котра могла б погнати аварів за обводи слов'янської землі, нема де взяти, окрім як покладатися на Ардагаста та Мусокія. А коли так, доведеться кликати їх передчасно, не давши довершити того, заради чого пішли в ромейські землі.
“Достойні привідці! — переказував через гінців. — Повідомляю вам, що зусилля наші, потрачені на захоплення Фессалоніки яко тверді, з якої ширилося б заселення земель між Дунаєм і Теплим морем, коли вони не принесли вам бажаного, мусять бути визнані за даремні. Обри прийшли і сплюндрували геть усе пониззя між Дунаєм і Карпатами,

читати