Завантажити

прокинуться й згадають, що в обозі.
Очі терханові округлились, і вид, постава не забарилися казати: “Великі істини відвідують розум тільки великих. яухаю і повинуюсь”.
І Атель тому й посів найвищу сходинку в каганаті (крім кагана, звичайно), що був витязем серед витязів, мав тверду руку, та мав і кмітливий розум, зірке на такі, як ця, іродії око. Це він так спритно упорався з утигурами і кутдягурами, це дякуючи йому авари не були цілковито по Громлені антами. Коли йшлося вже до того, пожертвував кількома турмами й пустив на них мало не всю антську виду, а тим часом зайшов антам за спину й заходився гроімити там не налаштоване до січі ополчення. Виверт той Гіпоіяв серед антів тлум, а тлум покликав назад тих, що — ріщували долю всієї січі, і сплутав антам так добре роз угавлені на аварів сіті, по суті порятував і ті турми, що якими пожертвував. Хто-хто, а хакан-бег відає: високо І.ргавить Баян Апсиха, і все ж не його — Ателя послав у Фракію, бо певен, тут коли не вся, то майже вся сила клавинів, не багато й не мало — сто тисяч. Коли обливати громити ромеїв та обернуть комоней супроти аварів, Піцо встромили вже їм ніж у спину, не хтось інший, тільки Атель спроможний буде упоратися з такою силою. уі Певність усім додає тверді, а твердь множить сподіванни-. Тон; і Атель пе міг не сподіватися: все йде як треба, влава йому забезпечена, а відтак примножиться й возневення поміж достойних. Одне муляло по тому, як одіслав — он: чому він засумнівався в останню мить і зажадав від Сумбага та його тсрхашв присяги на вірпість обов'язку? Хіба вони не давали її перед походом?
Все спить у його таборі, поборене хмелем, відчуттям ситого вдоволення. Не спиться лиш хакан-бегові. І розлігся привільне в наметі, і повіки давно склепив, думки непрохані гонить, а прогнати не може: постає перед очима Сумбат, терхани, напівсонна турма, ледь приведена зусиллям терханів до тями, ба присяга навіть вчувається крізь папівсоп, напівдрімоту: “Я, терхан Сумбат, а купно зі мною і вої мої оголюємо мечі і заприсягаємось на мечах: доки б'ється в грудях серце, а рука спроможна тримати даровану родами бронь, стоятимемо на сторожі полону ратного, що е тепер здобутком усіх, і як би там не було — хай води перетнуть нам путь, хай небо впаде на нас, доправимо здобуте в січі цілим і неушкодженим. Коли ж я чи хтось іа воїв моїх порушить цю роту і не обстоїть добуте від посягань супостата чи сам посягне на нього, хай страшна кара впаде на голову винного...”
“Голову винного... Голову винного...” Невже Сумбат здатввй на таке — провинитися? Він, Атель, запідозрює, що провина можлива, і тому змусив Сумбата дати перед усіма роту чи це більше, ніж підозра — знамення чогось грядущого вже і вельми пагубного?..
Чи міг знати тоді, що тривога, як і сумніви, не випадкові, що знеславлення його імені в очах Ясноликого започаткувалося вже, і започаткували до Сумбата. Ясноликий, мабуть, аж надто вже великі надії покладав на свого улюбленця — Апсиха. Коли прийшли від нього люди і впали до ніг, а впавши, сказали: “Вийди, великий і мудрий, та глянь, який полон іде з Склавинії”, — схопився, подейкують, по-молодечому спритно і так само спритно опинився в сідлі. Недовго гнав огира — полон був уже на підході до стійбища. Зате сидів у сідлі і оглядав тлумисько з корів та овець від тої миті, коли вперше угледів його, до тої, коли вичерпало себе й лишило по собі лиш стовп їдкої пилюки.
— Терхан Апсих велів переказати тобі, Ясноликий, — знову постав перед Баяном той, кому велено було доправити полов, — що склавини повершені. Наші вої пройшли від Дунаю до Карпат...
— І це все, що взяли у Склавинії? — обернувся до Апсихового посланця каган. — А де комоні, скарби, хліб зрештою? Де люд склавинський?
Йому спішили пояснити. Ловили мент, коли змовкав, і казали, як склалося: склавипи не чинять опору, забирають усе, що можна забрати, і втікають у плавні, дебрі лісові, а дебрями — у гори. Одначе вони, Апсихові вої і терхани, певні, далеко не втечуть — рано чи пізно будуть настигнуті. Отоді й поставлять їх, як і скарби їхні, перрд очі свого повелителя.
— Скажіть Апсихові, — не втішався обіцянками яснодикий.— Я нєдоволений ним.
Чи міг нарочитий повернутися з такою речницею про Апсихові подвиги в Склавшій? Мусив хапатися за волосину, аби вигородити якось свого привідцю.
— Склавинія взялася вогнем. Вогнива ті видно, либонь, до самого Константинополя, а то теж не останнє діло.
— Однак і не перше, — побагровів Баян і, приостроживши огира, спершу здибив його несподівано круто, затим розвернув і погнав до стійбища.
Багато днів нікого не допускав до себе. Вночі навідував жон, відлежувався та відсипався в них, вдень сідав на своJO Вороного й правився в поле чи на крутий берег Дунаю, приглядався до далечі, що за Дунаєм. Далебі, ждав добрих вістей із Фракії, а може, побоювався під враженням Апсихових невдач і за тих, що послав до Фракії. Побоювався і мордував себе, дошукувався, що має вдіяти, аби не поганьбити ім'я своє, роди свої.
І день, і другий, і третій

читати