Завантажити

найбільше на нього, Тиверія. Дорікав за те, що почав виправу з обміну сольствами, що залишив там, при Дупаї, он скільки воїв, а не приніс нічого, окрім ганьби й безвиході. А схолонув по кількох днях, таки пристав на його раду: зрихтував сольство й послав ного до аварів шукати злагоди.
Довго пе було їх, слів. Дехто побоювавсь уже: нічого пе виїздять вони, доведеться іпших рихтувати і в супротивний кінець світу — до персів, а вже як замиряться з персами, зберуть усю, що прийде звідтам, силу та й кинуть на аварів. Одначе сли повернулися, і повернулись неабияк збадьорені: вони таки обламали роги тій сатані в лику людському. Чули таке: зажадав, аби імперія сплатила йому соліди за всі минулі літа, від того самого часу, як помер і перестав платити передбачені угодою соліди імператор Юстиніан. Казали йому: “Ти не послуговувався відтоді імперії, за що вона має платити тобі соліди? Невже й за те, що громив соузних із нею гепідів, посів її город і фортецю Сірмій?” Слухати не хотів: або — або. Аж поки не вдалися до хитрості та не перехитрили дияволом посланого на їхпі голови авара: здибали франкського гостя, що повертався з Константинополя і мав відвідати кагана, й сунули йому до рук чималу купу солід, аби тільки запевнив Баяна: ромеї замирюються з персами, двадцятилітній війні настав кінець. По тому Баян зговірливіший став і зламався врешті-решт: “Хай буде по-вашому, — сказав, — за минулі літа не треба платити, а за се і наступні платіть, як і платили: по вісімдесят тисяч солід”. Довелося погодитись і взяти з нього роту: поверне Сірмій і етапе на Дунаї яко страж інтересів імператора і його імперії.
— Присягався по-своєму, — хвалилися, — на мечі, присягався й на біблії.
— Ото й біда, — насторожився імператор.
— Чому так?
— А тому, що лжа то є. Що варварові біблія і яка у нього повиїшість перед біблією?
— Ми інакше гадали: що нам ного присяга, важливо, іи,о побачимо за всю.
— І що побачили?
— ІТа диво щирий був, надто коли присягав по-своєму. Ііідіїіс меча u вирік, звертаючись до неба: “Коли я щось противне грекам замислю, то хай цей меч мене поб'є і весь люд мій витне до ноги, хай Небо впаде на пас, і лісп, і гори, ріка Сав хай вийде з берегів і поглине нас у хвилях своїх”.
Імператор нічого не сказав, вислухавши сла, думав мовчки, і вже тоді, як надумався, повелів:
— Готуйте йому діло. Хай не гадає собі, що братиме соліди задаром.
XXIII
Діло не забарилось об'явитися, щоправда, уже без Юстина Другого. На чотирнадцятому році свого перебування на престолі він запеміг, і так дуже, що визнав за потрібне відмовитися від сонцесяйної коропи на користь цариці Софії і Тиверія Константина — того самого, що ганебно втік від аварів з-під Сірмія. Посівши трон імператора в Августіоні і розглянувшись на троні, Тиверій не забарився згадати підписаний з аварами ряд, а згадавши, став опоряджувати до кагана слів:
— Візьмете з нього присягу, — сказав своїм нарочитим, — на вірність новому імператорові. Аби вона була надійною, заново укладете з ним ряд — точнісінько такий, який укладав він з Юстином Другим.
— Буде зроблено, достойний.
— А вже як візьмете присягу, нагадаєте йому, що тільки каліки-перехожі живляться дармовим хлібом. Коли вже взяв на себе повинність бути нашим найманцем, хай відшукає нагоду і вдарить на склавипів. Ті варвари геть знахабніли. Є вірні звіди: зітову готують вторгнення у наші землі. Каган має упередити ііого своїм вторгненням у землі склавипів.
Хтось із сенаторів зважився зауважити:
— Цей мудрий твій рішенець, василевсо, достойний пайлильпішої упаги і найщиріпіих старань. Склавппів, подейкують, збирається велика сила, до ста тисяч. Коли авари не перетнуть ш путь, нам несолодко буде, навіть за Довгою стіною. Чи не заохотити тих наших соузників ще однією посулою?
— А саме?
— Сплатім чи пообіцяймо сплатити субсидії, коли підуть у Склавипію,за рік наперед.
— Ні, цього не слід робити. Хіба не бачите, авари й без того розперізуються, і розперізуються до краю. Ттттне вчинимо. В нокіііного імператора, чув я, було сольство від турецького падишаха Турксапфа.
— А так, було.
— І що привело його до пас?
— Турки висловлювали своє крайнє невдоволення з того, що імперія прихистила в себе аварів, їхніх конюхів, котрі будучи підкорені падишахом, втекли від повинностей, покладених на них волею звитяжців. А ще похвалялися: коли імперія не витурить їх за обводи своєї землі, він, Турксанф, дістане їх і при Дунаї. Так і сказав: “Авари не птахи, щоб, ширяючи в аері, уникнути турецьких мечів; вони й не риби, щоб пірнути і щезнути в морській безодні. Вони по землі ходять. Тільки-но розправлюсь з ефталітами, доберусь і до аварів”,
— Ось цю речпицю його й переповісте слово в слово Баяну. А ще таке скажете: “Імперія залишиться вірною соузницькій угоді, коли соуз наш справді буде міцний”. Більше нічого не кажіть, все інше сам має зрозуміти.
Він і зрозумів, певно. А може, всього лиш радий був, що йому нагадали про склавинів — хто відає. В усякім разі,

читати