Завантажити

золото з церков, соліди з скітниці, дорогоцінності людські.
У всякого привідці є свої, найбільш надійні люди, а п стратига, епарха — когорти, турші. Булп вопи і в Ателя.
— Сумбате! — покликав першого з них. — Бери все це під свою надійну руку. Те, що наложить воям, я віддам зараз воям. Все іпше ти і твоя турма має доправити цілим і неушкодженим у стольне наше стійбище іі передати каганові.
— Достойний! — переполохався і став благати терхап. — Бої мої, як нічиї інші, прагнуть січі. їм погуляти хочеться. Нехай хтось інший візьме на себе цю повинність.
— Роби, що велено! — спохмурнів Атель і, виїхавши перед турми, скинув із себе ту похмурість. — Воїни! — закли-J кав до уваги і послуху. — В щойно отриманій над супостатом звитязі ви явили себе достойними родів своїх і тим ще раз ствердили: супроти нас, аварів, ніхто не спроможний вистояти. Сила паиіа нездоланна, ми непереможні!
Крики видимого вдоволення котилися хвилями від турми до турми і спонукали хакан-бега до похвальби. Та він розумів: не литпо заряди неї виигіюв перед лани комонників.
— Гляньте, — повів рукою в той бік, де стояли вози, юрмився полон, — те, що добувалося потом і кров'ю склавипських тисяч, в якийсь змиг ока стало наглим. А чому так? — запитав і не ждав пояснень. — Бо міцно тримаємо бронь у руках, бо веде пас привідця, котрий бачить далеко і дбав, аби звитяги наші здобувалися малою кров'ю. Зпасте-бо, ми не могли стояти осторонь і дивитися, як спустошується склавипами Ромейська земля. Маємо повинність перед ромеями і маємо повеління від ромеїв. Та знайте й інше: імператор повелівав нам вийти на боролища і потяти склавинів на боролищах. Каган скорився його повелінню, проте не став чинити сліпо. Він тим і славен у родах налвих, що має свою мудрість і живе своєю мудрістю. “Йдіть, — сказав, — супроти склавинів, одначе шукайте їх, стинайтеся з ними там, де немає вже боролищ, зате тісно Л, полону склавинському по січі. Тим ви й примусите їх стенутися, а затим і піти восвоясі”.
Між аварів віддавна узвичаєно так: хакан-бег не ховає від воїв своїх потаємних намірів, рано чи пізно виходить перед пих і каже. Тож і зараз ждали їх, досі невідомих їм намірів привідці. А почули зовсім інше.
— Даю добу, — мовив по нетривалім мовчанні Атель, — на весело дозвілля і на перепочинок. Вина та яства, що є у відбитому в склавинів обозі і що можуть бути спожиті за добу, — ваші. Беріть і споживайте, веселіться по стомній путі і ратних потугах. Все, що залишиться по веселощах, одсилаю на волю і розсуд кагана нашого, ясноликого Баяна. Він, самі відаєте, найліпше прибереже полон, як і скарби, що є в обозі, і по-отньому поділить між нами, коли повернемося з походу.
І знову турми голосно виголошували славу — і каганові, і хакан-бегу, а розчулений хакан-бег не скупився на радощах добутим — ані вином, ані яствами, зпав-бо: те, що візьмуть з обозу, може, й позначиться на обозі, на стирлованій тварі ж — аніскільки. Беруть он та й беруть молодих биків, смажать та й смажать, оббілованих, на вогнищах, а чи видно, що взято щось? Стане його, добутого, і на цих, що питимуть та їстимуть сьогодні, стане й на тих, що обділятиме каган. Та й чому мав би обмежувати воїв, коли все, що добуто, належить передусім воям? Хай п'ють, хай гуляють та тямлять: це не востаннє, далі те саме буде. Коли не ліпше ще. А так, доки дійде до привідців склавинських, що набуток їхній потрапляє до чужих рук, доки ті стямляться та увірують: то — не вигадка страхопудів, то — правда, турми його не одну звитягу відсвяткують і пе один полон ділитимуть ось так, як нині: нам — наше, каганове — каганові. Тож і не скупиться хакан-бег, п'є з усіма і воздає хвалу Небу за щедру винагороду по звитязі теж з усіма. Зате коли напились, та наїлися, та вклались на спочинок, не пішов до намету і не заліг, як всі інші, в наметі, покликав терхапів, що стояли з своїми турмами на сторожі, ні повелів.
— Дайте лад всьому, що лишилося, і полічіть, що лишилось.
Ті вибалушили очі.
— Ніби це можливо?
— Усе можливо. Візьміть у свідки торхана Сумоата і лічіть. Він має доправити полон кагану й звітувати за все, що доручаємо йому, перед каганом.
— Повелення привідці — повеління Неба, та як полічити всо цо?
— А як, — догадався один, коли торхапи залишились самі, без Ателя, — полічимо лиш те, що на возах, все інше можна й на око прикинути.
— Вам — аби легше та прудкіш, — не пристав на ту ряду Сумбат, — а мені як потім бути? Чули, що казав хакан-бег? Відповідаю головою.
— А ми тебе не зобидимо, — заспокоїли його ті, кому доручено лічбу.
На тому й стали. Коли прийшли та доповіли хакан-бегові, скільки чого мають, той не взяв під сумнів їхню доволі бистру лічбу. Одним поцікавився, звертаючись до Сумбата:
— Ти все це бачив і згоден? Так, привідцю. Тоді піднімай свою турму, забирай полон, обоз — і в Сумбат видивився на нього.
— Чи це можливо, достойний? Турма пида нарівні з усіма, спить мертвецьким сном.
— Дарма, в путі протверезиться. Полон має відійти до то, як всі інші

читати