Завантажити

цій благодатній землі! Живи собі на втіху, нам і дітям нашим на радість!
Тиша виколисувала супокій, а супокій — схильність замилування. На випасі — комонями, ситими коровами, чисельними вівцями, а ще — далекими краєвидами, чист небом і пташиним співом у високості, в наметі й коло вамету — жонами, численними дітьми коло жон.
— Чи є щось ліпше та втішніше на світі, — казали Мужам жони, — і чи треба чогось ліпшого за супокій. Продли цю благодать, о Небо, зроби, щедротне наше, так, аби вена усолоджувала нас сьогодні, завтра, завжди.
І Небо не залишилось глухим до благань аварська жон. Минуло літо відтоді, як Кандих повернувся з роме'ів, минуло друге, за ним третє, п'яте пішло, а каган не кличе в похід. Збирався, казали, те й робив, що погрожував меям, а доходило до походу — коли не одне, то друге ііважало і змушувало переінакшувати. Бо, всупереч поквну, ніхто пе волен чинити, а супроти волі Неба навіть каган не годен піти. Другого після звитяги над гепідаіщ літа народилося в нього п'ять синів і три доньки, третього — чотири сини і чотири доньки, четвертого — тільки сини, п'ятого — знову тільки сини. Як міг Ясполикіа порушити покони родів своїх і кривавити в ті літа меч^ коли в стольнім стійбищі його чули крик новонароджена а народжували милі серцю жони — ті, що їх мав до поціду, і ті, що замав після походу в землю Гепідську. Скликав гостей і давав з тої нагоди пир на весь мир. Одшіо літа вісім разів, другого вісім, третього десять і четвертото знову десять. І все не на день і не на два. Чи ніг Ясноликий думати про мету відплату і про субсидії у це гляді знадного блиску золотих солід, коли рід кликав довеселія? ЇКон у нього є та й є, і і.ожпа з них коли пе через літо, то через кілька літ народжує сипа чи доньку.
Одначе й час не ждав. На зміну літу приходила зима, на зміну зимі — літо, народжені но так давно діти ставали з волі Неба отрочатами, отрочата — отроками, отроки — мужами. І не тільки в родах аварських, по інших землях також. Каган, може, й не завважив би ще того, та сталася на однім із веселій прикра для його роду ворохобня: жона-аварка не помирилася з жоною утигуркою і вхопила її за коси. На крик скривдженої матері стали її сини, а супроти тих синів повсталії сипи жони-аварки. Ледве розвели їх та втихомирили. Зате по втихомирився по тій оказії каган.
— Де твої турми? — запитав хакан-бега, коли той прийшов і став перед ним.
— По стійбищах, повелителю.
— І як чисельні?
— Значно чисельніші, ніж були до січі з гепідами.
— А зледачілих, таких, що дуріють із жиру, скільки серед них?
Атель не зовсім розуміє свого повелителя, все ж не мав наміру приховувати цравду.
— В такий гандж, надто серед тих, що замали череди корів, табуни комоней, дітьми та челяддю обзавелися.
— Труби збір, підемо на Сірмій.
Збір протрубили і турми зібрали швидко, а на Сірмій не пішли. Каган одібрав двадцять із них і повелів вторгнутись у сусідню Далмацію, не так давно підкорену Візантією після упертих і тривалих січ із готами.
Чільні і нечільні авари були неабияк подивовані тим. Чому Ясноликий вчинив так? Нащо йому й без того сплюндрована Далмація? Чи не ліпше було б напустити аварські турми на багату Фракію? А коли в Далмації об'явилися зібрані з усього Іллірика провінційні когорти і стали тиснути на аварів, ба й гнати звідтам, і зовсім опустили руки. Що сталося з Баяном? Чому він так скудно почав мислити?
Каган відчув на собі допитливі позирки сородичів своїх і покликав до себе привідцю папнонських слов'ян.
— Що повідаєш мені, Вірагасте? Міст через Саву зможеш уже перекинути?
— Коли даси нам ще дві седмиці, то й зможемо.
— Хай буде так, одначе no більше, чув?
— A.
— Язик, як і досі, тримай за :'у5;іми. Навіть тоді, як правитимешся в Саву, ніхто не повипеп знати, куди й погцо. На визначений час я буду там уже.
Віражіг розумів: ііс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж пе комопсй із чужого табуна вивести, це лодії треба буде правити Дунаєм до Сіпгидуна, а від Сінгидула вгору по Саві. І все — супроти течії. Як доправить, аби піхто пе помітив? Навіть поночі не сховає їх, немалібо с. Най і певисокі, безборті, все ж немалі. Єдина надія на темінь нічну та ще на те, що каган не баритиметься. Ризикує ж бо, і пе чим-пебудь — славою непереможного привідці. А Сірмій звідтам, із суходолу, не взяти. Лише так, як намислили з ним, можіїа вторгнутись у ту неприступну фортецю й заволодіти нею. Коли поталанить, ясна річ, і міст через Саву навести за піч, і комонників перекинутії тієї ж ночі на супротивний берег. Одне, не ждуть їх з боку ріки, а друге, фортечні стіпи вздовж Сави не ті, що від поля. Хто-хто, а він, Вірагаст, бував там за гепідів і саме ііа лодіях. Тому й порадив каганові: іпакше Сірмій ііе взяти, як від ріки. ІІа свою голову, між іншим, радив. Хто міг дотямити, що споруджувати міст через Саву каган доручить саме йому і його словенам? Гадав, на своїх, аварів покладеться. А не поклався, бач. Так вірить слов'янам чи начутий уже: лише слов'яни спроможні

читати