Завантажити

загальної прихильності, неодмінно має здобути її. Такого кличуть перед очі й вимагають явити себе у бесіді, а вже як дійде до бесіди, всього можна почути — і кпинів, і таких дошкульностей, що від них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волі, аби витримати все те і не зірватися та не явити себе таким, що не вміє бути терпеливим.
— Скажіть, князі, — подав голос хтось із мужів думаючих, — чи певні ви, що повинність, яку покладаємо на вас, посильна вам?
— Певним може бути лиш той, хто не відає, що се за повинність, — відповів Острозор.
— А ти, Келагасте, що скажеш?
— Без віри не буває певності, а без певності — звитяги. Хто вірить, той і здатний переяти змогу.
— Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще воліє вийти з ним на прю?
Наперед виступив Світозар.
— Я.
Ті, що були найближче і бачили його, весело, одначе й незле засміялися.
— Молод ще. Рано сунути носа в поважні бесіди мужів.
— Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князів. Вислухайте, тоді вже й судитимете, слід чи не слід сунути мені в се діло носа.
— Най каже, чо там.
І Світозар заговорив до князів:
— Повідайте нам, привідці росів та дулібів, як вчинили б ви, коли б котресь із племен Антії захотіло жити осібно від усіх інших антів?
Князі перезирнулися.
— Чи не тиверці мають такий намір? Ти ж княжич із Тиворі, я не помиляюсь?
— Так, я княжич із Тиворі, ти не помилився. Зате помилився в іншому, Келагасте: виказав, хто ти є. 3-поміж мужів знову пішов сміх.
— А що скаже князь Києва?
— Князь Києва не радив би такому племені виходити із братньої єдності й жити осібно, бо воно неминуче загинуло б.
— Гора! Князь Острозор узяв гору!
— Так, — погодився Світозар. — Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все.
— Мав би поцікавитися ще, — не став ждати його присуду Острозор, — чому таке плем'я захотіло вийти із братньої єдності?
— Ано. Передусім мав би поцікавитися, що спонукало тоте плем'я вийти із соузу збратаних, і усунути тоту спонуку.
Старійшини збуджено стали перемовлятися між собою.
— Ще маєш щось питати, молодче?
— Маю. Князь — привідця раті на боролищі, він же — і судія люду, що не замирив між собою. Яким має бути князь-судія?
Острозор знову знайшовся перший:
— Суворим і справедливим.
— А князь Келагаст що скаже?
— Те саме: має бути суворим і справедливим.
— Шкода, коли так, — не вдовольнився Світозар. — Мені здасться, що се не відповідь. Суворість, гожі князі, різна буває. І справедливість також. Одна є істиною, інша лиши можує з нею. Ще інша й зовсім далека від істини. В усякім разі, у кожного своя суворість і своя справедливість. Вагу має інше: князь-судія зобов'язаний судити так, аби той, що наніс обиду, не поривався наносити її вдруге, а той, котрого обидили, не зневірився в існуванні справедливості.
— Гора! — дружно вигукнуло віче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала!
Пря з князями набирала не скільки гострого, як потішного вигляду.
— Голоси поділилися порівну, — казав старійшина, що правив вічем. — Один — за князем Острозором, один — за Келагастом. Є ще бажаючі щось знати та домагатися?
— Є.
— Віче слухає.
— Най скажуть оба, з яким наміром беруть вони на себе повинність старшого князя?
— Про се вже йшлося, се всім відомо.
— Тоді питаю інше: якого князя прибирають зі столу силою?
За сим разом сміх був повсюдний і тривав довше, ніж личило б.
— Я скажу, — сміливо, ба з осміхом на устах підніс руку князь Києва, росів та втікичів. — Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повинністю: захищати землю під супостата, бути справедливим суддею родам і людові. Келагаст помовчав мить і сказав:
— Я теж такої мислі.
— Отак? — не втримався і загорланив котрийсь із стовписька вічового. — За Келагастом не може бути переятої змоги. Він не має своєї мислі, лише погоджується з чужими!
— Ано, Острозор здолав!
— Гадаєте? — обернувся до тих, що кричали, Світозар. — Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умінням та повинністю. Не перше літо князює, мав би знати, всякого князя, а князя-судію усувають з трьох причин: коли він в ділах і помислах своїх спирається не на тямковитий люд, а супротивне тому — на нетямковитих бевзів; колії над усе ставить похвалу імені своєму й упивається похвалою, яко бражник хмільним; нарешті третя причина — коли тримається столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий кліщ шкіри; лише з м'ясом і можна видерти його звідтам.
Віче не сміялось — реготало вже на всю широчінь веселої натури, а старійшина гуслярів звівся тим часом і крикнув, осилюючи регіт:
— Ось хто мав бути старшим князем на антах!
— Ано! Молодець із Тивері пай буде старшим!
— Він не князь там! Молод ще!
— Молодість — не гандж, зате клепку має в голові.
— Тихо! Стривайте, — вийшов до вежиці хтось із ратних мужів. — Ти справді є княжий син із Тивері? — звернувся до отрока.
— Ано, один із семи синів його,

читати