Завантажити

Світозар.
— То чо справді вагатися? — муж обернувся до старійшин. — Княжич узяв гору над усіма князями, най він і буде старшим серед князів.
— Негоже так! Сказано ж: він не є ще князем.
— То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя?
— То нерозумно є! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? І хто — сольство, коли дійде до нього? Гадаєте, ромеї чи інші з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолітком?
— Доки до того дійде, виросте.
— Нерозумно є! І іте гоже мужів думаючих! Князь Києва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Світозаром — стояв осторонь від усіх і осміхався в вуса. Одначе й заповзятість дубілів не обійшла його стороною.
— Правда ваша, — подав і свій голос, — живемо під богами, всяке може статися. Сьогодні тихо-мирно на обводах, завтра — ні. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до діла стольного теж не випадає. Аби того не сталося, зрікаюся мислі і доброї ради його вітця — брати на себе повинність чільного князя землі Троянової і ось що раджу вчинити. Най буде так, як і було: князем, відповідальним за супокій збратаних земель лишім князя дулібів Келагаста — він молодший за всіх нас і хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробімо сього молодця з Тиворі. Не сьогодні, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол від наших земель і муж думаючий. Най оба й будуть в одвіті за супокій на обводах і в землі Трояновій.
— Славно! Згода! — дружно підтримало князя Києва віче — спершу тільки дуліби, далі і всі інші. По лицях старійшин, що сиділи довкола вежиці, теж видно було: вони пристають на се. Пристають і силкуються вгомонити люд, завершити віче так, як велить покои, — укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст і Світозар.
XIX
Є пад людом і його сумлінням воля Білбога, та не бракує й чорнобожої. Тож є покони, виколисані людським сумлінням, і є злеліяні татями. Один із них велить не судити звитяжців і не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть боліти чужі рани?
Лангобардам, як і франкам, також не боліли, мабуть, рани гепідів. Бачили сплюндрованою квітучу донедавна землю і тішилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвіт гепідської землі — мужів, отроків, дівиць, младомладих жон і воздавали хвалу тим, хто заверижив їх, ділили сите застілля з татями, а величали їх серед усіх достойних найдостойнішими, серед усіх звитяжців звитяжцями. Як же, вони — соузники аварам і содруги каганові. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильністю аварів, що сонце не знає упину, і на зміну дню завжди приходить піч. Бігмс, пе до того було. Хмільні очі бачили тільки щедре застілля, хмільний розум пам'ятав лише звитягу, як і збуяне хмелем серце схильне було до одного — возносити звитяжця. А той звитяжець відгуляв своє воседля на добутій ратною силою землі, наситився хвалою, що воздавали сусіди, та й засів у своєму великоханському наметі нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситі нахапаним, лад у родах і без нього є кому дати. Він яко привідця має думати тепер, як бути далі і передусім із сусідами. З імперією, ясна річ, зачекає, з франками також. Це ті сусіди, котрих до якогось часу ліпше не чіпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони ніби й вигідні, та ще вигіднішою видається каганові їхня Паннонія. То доли та й доли, а на тих долах тучні трави, привільні пасовиська. Такі привільні і такі багаті на живність, що другі такі хіба що на мізійських та фракійських долах можна відшукати. А ще ж із тих долів он як зручно буде ходити на ратні промисли — і до ромеїв, що за Дунаєм, і до слов'ян, котрі сидять у підгір'ї та на нижньому Дунаї. Воістину правду кажуть:
Паннонія — земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею і як — із соузниками лангобардами? Між ними полишив через сутужність, зроджену походом на гепідів, роди свого племені. Тепер має забрати їх? А куди? Усім аварам чи пе затісно буде на землі Гепідській, тим паче, що й гепіди лишилися на ній.
Чує Баян серцем: хотіння мати землю Паннонії своєю он яке велике в ньому, та сум'яття, що стоять на перепутті, пе менші, і хто відає, як обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвміч йому не прийшли полишені серед лангобардів родичі. Щось вони не поділили там із лангобардами, правдивіше, лангобарди не захотіли поділитися з ними. Застукали котрогось із аварів на своїм подвір'ї, тоді, як брав чи всього лиш хотів узяти зігнану на ніч худобу, та й забили яко татя. А хто з аварів прощав колись комусь кров сородичів своїх? Знялися стійбищем та й подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нікого не помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став між зворохоблених, січа могла б втягти інші оседки, і хто відає, чи не завершилася б погромом як аварських, так і лангобардських родів.
Баянові повідали вже: король Алвоїн прислав до нього сольство, не інакше, як із скаргою на безчинства аварських родів. Що ж скаже слам?

читати