Завантажити

саджайте сина. Він — єдиний спадкоємний муж набутків вітця мого, йому й бути князем на Дулібах”.
“І що ж старійшини? — допитувалися мужі з інших земель. — Пішли чи не пішли на поступку княгині?”
“Ба ні, не поступилися своїм. “Збагни, — сказали, — не сього, то наступного літа збереться всетроянське віче, обиратиме чільного князя землі. Син твій, яко малоліток, не може бути обраний. Невже з-за твоєї примхи дуліби мають перестати бути чільним племенем на Антах?”
“Он воно що! — замислювались мужі. — Он який се князь і що ховається за личиною такого князя! Ну ні, ми — не Даная. На прю станемо, коли так. Ано, самі станемо і інших покличемо”.
Бесіди пожвавлювалися, а пожвавлюючись, розпалюючи жагу бажань чи небажань людських. Коли ж прибули тиверці та ствердили те, що було досі пересудом: князь Волот таки не удостоїв сородичів своєю присутністю на вічі, сина прислав замість себе, непевність і зовсім взяла гору над певністю й заполонила всіх.
— Хто ж правитиме вічем?
— Рада старійшин, хто ж іще.
— В тотій раді мав би бути хтось один, котрий правив би і радою, і вічем.
Вишукувались і певніші себе та своїх повинностей.
— Чим сушите голову, — казали. — Кого оберуть із радних, той і правитиме. Гляди, які стали, без привідці кроку не можуть ступити.
Гомоніли, коли тирлувалися по околіях, не вмовкли й тоді, як зійшлися на соборне намістя в городі Волині. Бо хоч на віче й кликано тільки мужів та старійшин найповажніших родів, іншого люду теж було та й було. Цікавих у землях слов'янських ніколи не бракувало, а до таких, як ся, подій і поготів. Було їх, некликаних, і з Волина та околій, було і з дальніх від Волина весьок та земель. Хто прибув з старійшиною, що мав похилий вік і потребував опіки, а при потребі й захисту, хто яко отрок при ратному мужу чи челядник при мужу думаючому. Було б бажання, привід завжди знайдеться, тим паче, що й мужі та старійшиїш не перечать, аби на вічі були молодші. Надійніше почувають себе, коли кожен має свій захист. А покон всякому дозволяє прийти на віче й бути присутнім підтримати тих, на чиєму боці правда, а то й піднести голос супроти неправедних. Тож і гомонять між собою та ждуть коли вже зійдуть на вежицю радні від племен і скажуть: “Увага і послух!”
А вони зволікали чомусь. Тим користувалися гуслярі й заробляли на прожиток грою та співом або зважали на нудьгу людську й баяли нудьгуючий люд байками в супроводі тих же гуслів. Світозарко мав і свої за плечима, одначе не виймав їх із міха — чи гоже йому, малолітку, змагатися з сивими, а то й білими, як лунь, старцями, обізнаними з усім, що знає люд і що є мудрістю люду? Стояв коло одного і мовчазно слухав, стояв коло другого — і теж слухав. Та потішався, слухаючи, та мотав те, що виспівували чи баяли, на вус.
Там над Бугом, над рікою
Туман слався під горою,
Гей, гей,
Поміж долею людською.
Слався з ночі, слався рано
Та й назвав долю туманом,
Гей, гей,
Не сестрою — лиш обманом.
Щастям-звабою йде долом,
Коли ніч бере всіх змором,
Гей, гей,
Коли ніч бере всіх змором.
Колисав тоді волю
Та щасливу людську долю,
Гей, гей,
Та щасливу людську долю.
А як днина лиш засяв,
Туман-доля десь зникав,
Гей, гей,
Коли гра, її немав.
Там впаде дивом-росою,
Там спливе жалем-сльозою, Гей, гей,
Не солодкою — гіркою.
 
Княжич Світозарко був, мабуть, аж надто уважний до співу старого, а може, й примітне натхненний тим, що чув із його уст, — гусляр накинув на нього оком раз, накинув вдруге та й поклав правицю на струни.
. — Звідки будеш, молодче? — запитав прихильно.
— З Тивері, достойний. З города Черна, що на Тивері,
— Ов! Так здалеку прибув. Сам чи з вітцем?
— 3 братом.
— Граєш? — кивнув на міх за плечима.
— Вчусь лишень.
— І хто ж твій навчитель?
— Світ, що довкруж. Та птахи піднебесні. Старий застиг подивовано.
— Ну, то заграй нам щось, иай послухаємо.
— Йой, що ви, — зніяковів отрок. — У мене так не вийде, як у вас. Лише в сором ужену себе своєю грою.
— Грай як вийде. Не на перегонах-бо є. Та й младомлад іще, ніхто тебе не осудить.
— Я досі на сопелі грав собі, — виправдувався, а тим часом знімав міха з плечей, добував гуслі. — На гуслях мало доводилось, так, як ви, не втну.
Не лише гусляр, усі, що були довкруж, не зловтішалися, сиділи чи стояли зосереджено-цікаві і ждали.
Те підбадьорило отрока.
“Що ж їм заспівати? — мислив, а тим часом перебирав струии. — Хіба ту, що не давала спати, доки не вилилася мелосом і не стала піснею? Лячно чомусь, одначе ліпшої у мене, далебі, й немає”.
Пограв спершу, удостовірюючись, як сприйме довкружвий люд його пісню на мелос, а вже потім подав і голос:
Земле, наша земле,
Буйним цвітом вбрана.
Чом ти для нас, земле,
Мов сердечна рана?
Кличем кревних кличеш,
Як безліття гряне,
Сонцем в небі сяєш,
Як на добро стане.
Як на добро стане,
Воздаєш медами,
Земле, наша земле,
Благодаті мамо!
Ти

читати