Завантажити

неабияка. А втіха розтопила б лід у його серці й вернула б їй князя таким, якого давно і надійно знає. Ось тільки з чого почне і що вдіє? Збере раду мужів і поцікавиться в них, чим опечалений, чого потребує нині люд тиверський? А чи мужі ратні відають, чим опечалений люд? Чи в них, упоєних добутою звитягою, на мислі зараз його печалі? Ні, вона буде мудрішою і скличе тих, хто ближче стоїть до люду, властиво, самі е людом: впряже комоней у повоза й поїде. по весях окольних, побесідує з релейними, старійшинами родів. Там винишпорить усе, що належить винишпорити.
“Допоможи мені, боже, — молилася. — Не на пагубні — на добрі діла націлюю мислі і наміри свої”.
Була, як і до того, доброю та лагідною з усіма, одначе явила несподівано для всіх і схильність бути владною. Побувавши на околіях та набачившись там, як бідують жони мужів, що полягли на бородищах, повеліла довідатися в Черні й по околіях стольного Черна, скільки е їх таких, затим покликала чільних у раті княжій мужів і запитала: чи то гоже, аби вдови полеглих пнулися із шкіри на ниві ролейній, а мужі відлежувались тим часом у затінку дерев та уповали на і е, що відробили своє на полі ратнім? Може, годилося б піти цієї спечної пори та стати в поміч тим, хто он як потребує її?
Хто перечитиме, коли каже така, як їхня, княгиня і каже діло? Зголосилися привідці сотень, відгукнулися 'на їхній клич мужі, не кажучи вже про отроків, та й пішли збавляти на общинних нивах нагуляний на дозвіллі жир. Жали, та складали в копи, та ласували яствами, що їх готували й подавали на стіл вдови. І седмицю, і другу, і третю отак.
— Ви теж ідіть, доні, — сказала Златі та Милані тоді ще, як довідалася: на княжі уділи поблизу Соколиної Вежі також послано женців, — Най челядь готує яства та питва, пригощати ж мужів маєте ви. Так велить покон родів наших: найсмачніші яства не видадуться смачними, коли братимуть їх не з рук господині-вогнищанки.
Доні не перечили... І відгукнулись на її речницю охоче, і поїхали. Тож і вдовольнили матір слухняністю, і заспокоїли твердо. Одначе ненадовго. Не одразу, перегодом десь, проте не витримала, навідалась і до Злати, і до Милани. Кинула оком на те, що робилось на полях, як велося доням, та й осміхнулась сама собі.
— Мені, бачу, немає потреби втручатися, — сказала при всіх. — Младомладі господині без мене дають тут лад. Чи може, се тільки нині, при мені? — "звернулася до того з мужів, що недалеко був від Милани та поглядав стомнозамилувано на Милану.
— Що ви, матінко княгине, — заступився за княжну. — Тутки й до вас так було, і після вас, сподіваємось, буде не гірше.
— Помагай біг.
Сказала та й поїхала в зворотну путь, ждати з ромеїв князя. Певна була: усе йде як слід, князь буде вдоволений нею.
І не помилилася. Він не лише вдоволений, потішений був неабияк тим, що угледів на полях, надто тих, що ближче до Черна. І жоні своїй не поскупився воздати належне коли почув із вуст мужів: се її умисел — допомогти вдовам' а тим і общинам, котрі найбільше втратили на бородищах і мають сутяж через те пепомірпо велику. Та ще більший подив, а вслід за тим і втіха відвідали князя, коли настала веректа, а по веректі зачастили до його терема мужі д недавніми вдовами й казали, переступаючи поріг:
— Просимо князя й княгиню до нас на воседля.
— Узяли слюб?
— Або. Вельми потішені тим і хотіли б ділити тоту потіху з князем та його добродійною й велемудрою княгинею. Радів за всіх, а найбільше за свою княгиню.
— Усякою вже знав тебе, моє золоташко, а такою й не сподівався знати.
— Якою?
— Чула ж, що казали послюблені: велемудрою.
— А хто так прозоро й щедро воздавав мені колись хвалу: “Ти не тільки вродою богоподібна, ти й мудрістю достойна буть серед богів”?
— Не забула? Гай-гай, коли то було!
Приплющив стомлено очі, пригадував, далебі, а пригадуючи, силився уявити себе, Миловиду в тім далекім і смутнім уже часі.
— Що дав би я тепер, — сказав, вертаючись із своїх солодких мандрів. — Еге, що дав би тому, хто зміг би повернути нам бодай мізерію загублених у клопотах та на бородищах літ!
— Таки шкодуєш за ними? Чи мало були купно, чи то й усе вже, що було?
Поглянув на неї, роздумуючи, і вже потім зважився:
— Погано я почуваю себе, жоно моя мила. Боюсь, недалеко вже той час, коли доведеться зізнатися самому собі: це усе вже.
Видивилася не знати як і закам'яніла тілом, слова не здатна мовити.
— Не кажи такого. Волоте! — стямилась нарешті. — Утіхо моя, щастя моє, не тра так думати. То ти стомився лиш, то тобі видалося. Чи муж, що здолав он яку відстань у ромеї і з ромеїв, може брати собі таке в тямок, повинен так занепадати духом?
Вона була неабияк переполохана, геть вкрита тривожною хмарою, і Волот поспішив розбити тоту хмару, став відступати від свого, погоджуватись із її судженням. Путь, справді, on яка була, вона. Миловида, далебі, правду каже: то лиш стомився у путі і надломив силу. Спочине — все стане, як було, вони ще житимуть та й житимуть.
— Знаєш, що намислив я,

читати