Завантажити

мало? Не мені ж — вам вона потрібна.
Питатись, крім самих себе, не було кого. Іож сли, помонявшись, сказали:
— Згода,
Коли все, про що домовлялися, було списано на папірусі і каганові лишалося поставити ііід угодою між двома сторонами відбиток великого пальця, зиркнув на слів допитливим позирком і вже потім поцікавився:
— Турми ваші, скажімо, одразу ж підуть ва гепідів. А де подінуть роди свої, усі, що мають, набутки? На чиїй землі знайдуть їм прихисток?
— Далебі, на нашій. Те саме по собі зрозуміло, достойний.
— Можливо. А все ж буде ліпше, коди й це запишемо на папірусі.
Сли не перечили, однак від себе додали: доки триватиме виправа.
Про те, що лангобарди правились із сольством до аварів, може, й стало для когось гласністю. Було їх немало — дві сотні, та й правились не раз — двічі; хтось міг примітити й пустити поголос по землі Ромейській. А як стадося, що той поголос обігнав аварів і встиг зворохобити ромеїв, да так спритно, що когорти імператорові опинилися в Сірмії та Сінгидуні раніш аварських турм, те, певно, Небу лиш відомо. Були десь поблизу і випередили хана з його турмами чи про лангобардські перетрактації а хав“м знали гепіди і вдалися за поміччю до імператора?
Як би там не було, в розбрат на Дунаї втрутилася сила, яку не можна не брати на карб. Втручання те міняло все і міняло не на ліпше. Баян заліг з тої оказії у нашвидку розбитому для нього наметі, гейби ведмідь у берлозі, і не зважувався показуватись королю лангобардів на очі, король лангобардів відсиджувався в своєму теремі-палаці в стольнім граді Норику і теж не зважувався іти ва розмову до Баяна.
Один так собі мислив. Ромеї — не кревняки мені, рано чи пізно маю з ними стятися. Та було б ліпше, правдивіше найліпше, коли б січа з імператорськими когортами сталася після того вже, як всядусь на землі Гепідській, та відчую себе волостелином на ній, та замаю соузників надійних — і короля франків, і лангобардів, і слов'ян-склавинів чи, як іменують їх лангобарди, скіфів. Без того соуау і без таких фортець на Саві та Дунаї, як Сірмій, Сінгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити, коли так обернулося? Відсиджуватись і ждати чи обійти Сірмій, Сінгидун і прибрати до рук всю іншу Гепідську землю?
Короля Анвоїна непокоїло інше. Імператор багато сказав тим, що обсів обидві гепідські фортеці — і Сірмій, і Сінгидун. Дуже можливо, що скаже ще більше, коли він, Аивоїн, об'єднається з обрами і зніме меча на гепідів. А проте як може не піти тепер, коли покликав аварів, коли ті авари пришили й аатоііили собою всю Паннонію? Ото тільки й лангобардів, що в оседках та на ниві поблиэу оседків. Балки, вибалки обсаджені наметами та кибитками аварськими, випаси, пустирища — їхнім товаром. Поки споживають те, що мали, та те, що дали їм, цівбіди. А що буде, коли споживуть? Вони ж не стануть церемонитися, полізуть на поле, до оседків і братимуть усе, що можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.
Ні, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепідіа мусить. Ромеям теж непереливки, двадцять літ уже ріжуться і, далебі, не скоро перестануть різатися з персами. А коли так, далі Сірмія і Сінгидуна можуть і не піти.
Одначе чому мовчить каган? Ані сам не йде, ані слів своїх не присилає. Вважає, що він, король лангобардів, обманув його, пообіцявши Сірмій, і тепер перебуває в гніві чи всього лиш перепочиває після виснажливої путі?
— Що гепіди? — цікавився в тих, які прибували з обводів.
— Потішені тим, що мають підтримку від самого імператора, і збадьорилися. Одні п'ють із ромеями вино, інші гуртуються на обводах, ба навіть роблять нічні вилазки. На табори не зважуються нападати, а між таборами шастають поночі, грабують люд, палять оседки.
— Робіть те саме і зведіть мене з каганом. Хочу бачити його в себе і говорити.
Придворним не вперше чути таке — знають, як звести короля з високим гостем. Найліпший спосіб — гостина, покоролівськи забавна і щедра. Та коли барони Алвоївдві постали перед Баяном і запросили, розкланявшись, на королівські лови, де, пояснили, високому гостю буде і вольготно і втішно, каган, на подив баронів, не виявив розчуленості і не висловив своєї ласкавої згоди. Як сидів зосереджено-суворий, так і лишився сидіти.
— Скажіть моєму ратному побратимові королю Алвоїну, що каган аварського племені не має на те часу. Він не затим так далеко вів турми, аби тішитись ловами. Одні має і матиме, доки не улестить себе звитягою, мислі: як повергнути супостатів наших, гепідами іменованих.
— Король радий буде почути се.
— Коли радий, то хай прийде до мене й почує. Так і скажіть: волію бачити його і говорити. Барони отетеріли.
— Достойний, — зважився і сказав один, — Король Алвоїн перший запросив тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли відмовишся й не прийдеш.
— Чи до образ і ловів, коли йдеться до

читати