Завантажити

лише полянські сівереькі, з інших земель теж в.
“Князя Острозора можна зрозуміти, — став на мислі. — Ьму ве випадав бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться за Дніпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як і Дніпро, коли весь ане полянським”.
ХШ
І- дуліби з древлянами, і поляни, і удагаі не забарилася відгукнутися на клич князя Вояота, прислали людей, гідів скласти всеантеьке сольство, прислали й подарунки, ар їх мають піднести в Константинополі імператору, імпевтриці, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не почував себе ладним вирушати в таку далеку уть і в такім важливім для всієї землі ділі. Та несподіва слабість, що її зродила розмова з Миловидою, надовго -доклала його в ложе й підточила надійну ще, адавадвсь, рилу. Відлежуючись, зборов ніби її і на ноги став, дякую миловидиним ласкам та клопотам волхвів-баянів, а си|ли тієї, що була в тілі, не почував. Через те й не може стати ва твердій мислі, яку путь обрати, правлячись до Кон|стантинополя: таки морем чи сухопуттю? Кутригури не будуть після розмови з їхнім ханом перепоною, пропустять сельство через свою землю. І Віталіан зустріне достойно, певен, дасть супровід, до самого Константинополя доправить антів недоторканими. Та ба, се он яка тривала і зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, більше риссю та вскач. Морем було б простіше і надійніше, коли б море видалося на той час справді гостинним. Як здолає його в один і в другий кінець, коли розбурхається? Чи не стане йому ще гірше, ніж на суходолі? Колись добре зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять літ тому. Тепер і князь Волот не той, і сила не та. Таке відчуття, що й поспішити треба з сольством до ромеїв та з укладанням ряду з ромеями. Не певен, що через зиму зможе вже податися в такі далекі мандри.
І все ж де буде ліпше? На якій із двох мандрівок май зупинити свій вибір? Таки на морській? Мабуть, що так. Там принаймпі сподіванка, що не застигне в морі бурі, а застигне, можна вийти на берег і переждати К. Тож так і' повелить слаи із земель содружних: лишайте, братове, комоней у Черні, лаштуйте подію, бо правитимемося Дністром, а там лиманом і морем.
Ще одне мав зробити до від'їзду: побесідувати якось із Миловидою. Сама не своя ходить відтоді, як сталася його неміч, далебі, винною почуває себе, а заговорити про свою вину не посмів. Як може їхати в таку далеку путь і не заспокоїти її, лишити при мислі, що таки винна?
Воно, коли вдуматись, то так і в. Мала б спитатися перед тим, як навертати доньок до своєї віри, чи вітепь їхній згоден на те, чи треба це їм? Зсвовволила, а чому, не втямить. Досі за нею не водилося такого. Ставить віру і право кожного обирати її незалежними від родинних уз, вище від них? Далебі, що так.
Аби не лякати більше, ніж налякана вже, влучив нагоду й повелів замирено:
— Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синів, довьок, побесідувати тра.
— І малих?
— Атож.
Постояла, роздумуючи, й тоді вже сказала:
— Радимко, Добролик і Світозар серед дружинників. Либонь, надвечір аж прибудуть.
— То надвечір і збереш усіх.
Уже як сталося воно, його повеління, і Миловида пішла, виколисуючи в собі нові тривоги і стару печаль, збагнув, догадується, про що йтиметься. Збагнув і одумався. Нащо сказав так: і малих? Чи для малих годитиметься те, що налаштувався повідати дорослим? А втім, най уже буде, як е. Бесіда ся чимось скидатиметься на прощання, а попрощатись, вирушаючи в таку далеку путь, мусить з усіма.
І старші, надто доньки, і найменші, чи то самі по собі перейнялися тривогами, чи були напучені вже материним словом, — заходили до просторих хоромів, в яких вітепь їхній полюбляв думу думати та й усіх, хто вдавався до нього, приймати, бажали йому гараздів та й всідалися на лавицях, тихі й насторожені, видно було: очікують не знати чого. Лише ті, що прибули з поля, не хотіли чи не встигли уподібнитися іншим. І найстарший — Радимко, і два середульші — Добролик та Данко — зайшли недоречно збуджені та рвійні, ба навіть опісля, як розглянулися, не вгомонились. Лише перезиралися з матір'ю, сестрами, вітцем і ждали, що їм повідають.
Казав уже мамі вашій, — почав князь, — і вам оце кайу: правлюсь далеко і надовго. Господинею і повелительЕОЮ всім у теремі і на столі лишаю матір Миловиду. Рать | діла ратні покладаю на Стодорка і Власта. Будьте послушІі їм і дбайте про те, що велітимуть вам. Тобі, Радимку, Е вам, доньки мої, — поглянув у той бік, де сиділа Злата з Миленою, — ще одне буде повеління: яко старші, тримайтесь мами і допомагайте мамі. Ну, а ви, — вдався до найменших, — завжди були у нас добронравними отрочатаИг, гадаю, такими й будете?
— Будемо, отче, — твердо пообіцяв за всіх старший із рійці — Світозар. — Вертайте здорові з тамтих ромеїв, про ас не майте клопоту в мізках, а тривоги * серці. Буде,

читати