Завантажити

та замотузували надівно мужів, що стояли біля воріт, запеленали покриважом і Данаю, ба навіть так, що не зоглянулася, хто вчинив те. Певно, обімліла а ляку, бо не боронилась і не кликала на поміч. Тоді вже завовтузилася й стала пручатися та виказувати ляк свій, плачі та благання, як вихопилися з Волина й погнали комопей вузьким путівцем у лісі — далі від переслідування і переслідувачів і ближче до ловчого сховку на бортних угіддях Ідаричів.
— А тепер лишіть нас, — повелів мужам, коли опинилися в надійній глухомані. — Повертайтеся до табору і ждіть мене у таборі. За тамтим коліном, — сказав, як рушили вже, — повернете ошуюю. До Волина тим самим путівцем не правтесь.
Скакав та й скакав ще, доки опинився в затишному сховку. Даная не пручалася вже, лише схлипувала важко та штовхалася спересердя. Певно, догадалася вже, хто умкнув її, і ждала, коли настане сій втечі кінець.
Зняв її з огира і, мов дитя, поніс поперед себе до хижі, Там уже, в хижі, як став розмоіузовувати, зізнався:
Не бійся, солоденька Данайко, се я, Келагаст. Вид, казав, що не можу поїхати в таку далеку путь пючи смуток у серці, і таки не поїхав. Бо найбільший і смуток йшов від жадання мати тебе за жону, а Мезіра за сина.
На ту мить зняв із неї покривало і не встиг отямитися, отримав такого, що іскри з очей посипалися, ляща. Ідного, а там і другого, за другим третього.
— Ти що? — звівся на рівні й заслонився від неї, до х& гнівної і до сказу лютої, рукою, — Ніби сама і хотіла бути моєю.
— Хотіла-м, та не так, не так, не так! — кремсала його > ниску з одного і з другого боку, доки не знесиліла, й і того вимучена страхом-тривогою, а ще мукою-обидою, | вже знесилена, присіла біля ложа й схилилася, плачуI, на ложе. — Як ти посмів? — питалася крізь сльози. — міг дозволити собі таке?
— Наставниця сказала...
— Бевзь один! — обернулася люто. — Чи наставниця . гла подумати, що ти не тямиш, до кого залицяєшся? Іто я тобі, що ти дозволив собі умикати? І Плакала та й плакала. А вже як виалакала жалі свої, ініелася й сказала, печально доглядаючись до Кела-
Ета.
— Ти осквернив сим своїм вчинком мої найліпші почуиня до тебе. Найліпші, чув?! Тепер... тепер, коли не Винайдеш способу, як повернути мені славу непорочної | ікони і матері, можеш не сподіватися, що будеш послюб"лений зі мною. Ліпше руки накладу на себе, аніж дозі'їолю те.
— Позирав на неї, ніби кіт на мишу, і думав: “Ано, така йвже й накласти на себе руки, коли дозволити більше, віж дозволив оце”. Аби не лишалася певною: він таки бевзь і не достойний бути їй мужем, скинув із себе осмуту ганьби й заходився дошукуватися, як повернути непорочній донині Данаї її непорочність. І вже тим, що недовго шукав виправдання для себе, здається, умилостиjjf вив Данаю. Бо таки спритно обернувся і мудро намислив. Повіз княжну в свій табір і сказав мужам, з котрими не так давно умикав її: те, що знають вони про умикання княжни Данаї, най забудуть, що знали. Віднині він і всі, хто був з ним у Добритовім оседку, не таті, а ті, що одбили Данаю в татей і повертають її тепер у отпій терем, незаплямовану татями.
— Утямили, що речу?
— А так!
— Винагороду за сей достойний мужів вчинок матимете від Данаї, як прибудемо з ромеїв. А зараз коня княжні. Повернемо матір синові її — і знову в путь.
А сам собі завважив, доки саджали в сідло Данаю; “Ось ти, Келагасте, й почав із лжі”.
XII
З якогось часу між втікичів почав ширитись поголос, ніби князь київський збирав на Полянах люд і мав намір заселити ним степ за Дніпром.
— Що збере він на Полянах? — знайшлися обізнаніші. — Не полянами, нами, втікичами, має заселяти.
— А се ж з якої речі?
— Та з тої, що втікичі ми, чужі йому. А степ справді тра заселяти — обри пішли звідтам.
— Хай селить кого хоче, тільки не нас.
— Ано, де це видано? Он скільки поту пролили, корчуючи пні, обробляючи дядини. Тепер, коли підготували собі ниву та утвердились на благодатній ниві, маємо лишати? Кому й пощо? Не підемо, люди! Не підемо — і край!
Богданко спершу дивувався таким поголоскам і, признатися, не зовсім вірив. Коли ж дійшло до того, що люд втікипький зібрався до Дитинця на віче й покликав його перед себе, мусив повірити.
— Вгамуйтеся, людове! — закликав до тиші. — Князь київський не за горами. Завтра візьму з собою мужів та й вирушу до нього. А там напевне вже знатиму, що намислив він. Від себе ж обіцяю вам: на переселення не пристану. Бо, як і колись, сюю на мислі бабці Доброгніви: не в ратних поєдинках благодать людська — в труді і в супокої. А ця земля найбільш придатна є для того. Іншої, скажу киянам, не потребуємо.
— А ще скажи, — кричали з гурту, — не хтось інший, ми зробили її плодоносною землею. Із пущі, повідай їм, зробили плодоносною, то чому маємо уступати

читати