Завантажити

Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безліття змушує людей ворушити мівками, ставати добрими і мудрими людьми. Ніщо інше. Волоте, лише воно. Так само як добрість робить людей щедрими, а щедрість душевна — воістину великими. Чи могла я стати твоїм донькам на заваді й не допустити їх до письмен — витоків пізнання, Коли бачила: вони прагнуть пізнати себе?
— Гадаєш, то буде для них утіха й порятунок?
— Ано. Не дивися так і не помишляй, муже мій, ніби волію, аби доньки твої в ім'я пізнання істини й надалі чкили в безлітті. Одного хочу: аби пізнали себе, коли вже сталося так, що спізналися з безліттям. “Я не зверну вже її з сеї путі, — стає на думці Волот. — Як же в нас буде і що буде?”
Помислив і вже потім вирік свої мислі вголос:
— Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.' Як на мене, ти мала б про інше подбати, жоно моя: аби і Злата, і Милана знайшли собі мужів достойних та слюбних. Ото й буде те найліпше, що можеш зробити для них.
Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспішала.
XIV
Товар лангобардський і хури із збіжжям прибули до Скіфії разом із слами від короля Алвоїна.
— Король ваш, — сказали ели, — шле привідці аварського племені каганові Баяну бажану живність і хотів би мати взамін за неї не лише тверде слово, а й підписаний папірус про спільну виправу супроти гепідів, як і саму виправу.
Баяв спромігся на сяку-таку подяку за живність, та коли дійшло до угоди, не поспішав підписувати її.
— Гепіди перебувають під захистом імперії, — сумнівався вголос. — Виступити супроти них — означатиме виступити супроти ромеїв, посваритися з ними.
Сли лангобардські перезирнулися між собою і вже потім вирекли свій подив:
— Чи каган не відав про те? Чи він і без того не перебував у сварці а ромеями?
Не хотілось виказувати себе, а проте м не міг не глянути тієї миті на Нандиха. “Се ж як розуміти?” — питали його очі.
І Кандих не забарився пояснити.
— Король Алвоїн, як і сли його, не менше обурені клятвопорушенням ромейських імператорів щодо тебе, повелителю наш, ніж ми, твої піддані. Вони відають, як повівся Юстин Молодший із слами нашими в Константинополі, і ладні єднатися а нами в потугах ратних не тільки супроти гепідів, а й супроти ромеїв.
“О Небо! — ледве стримував себе, аби не вибухнути гнівом, Баян. — Що він каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами річ про виправи супроти ромеїв?..”
— Король наш, — стали на поміч Кандихові лангобарди, — велів переказати тобі, повелителю аварів: коли ми знищемо гепідів, яко силу і ромейську опору на Дунаї, нам ніхто не завадить тоді ходити спільним походом не лише до Фракії чи Македонії, — під сам Константинополь. Об'єднаємося із сусідньою Скіфією і згуртуємо силу, проти якої не вистоїть вся ромейська імперія з її палатійськими когортами. То й буде вона, помста за все: клятвопорушення, віковий глум і вікові кривди. Доста терпіння! Най торжествує воля знедолених і знеславлених!
Згадка про знеславлених тлумить одну і зроджує в серці іншу хвилю: відплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по сусідству з ними і їхньою Паннонією бурлить невгамовний слов'янський люд. Коли його прибрати до рук та пустити на імперію, можна затопити всю її, принаймні до моря.
А проте в Баяна вистачає глузду і терпіння не виказувати себе всього й одразу.
— Наші першородні мислі були, — каже слам, — виділити в поміч королю лише окремі турми. Коли ж король Алвоїн має такі, як чую тут, наміри, є потреба іти всім.
— Істину кажеш. Король теж такої мислі. Нащо половинитись? Приходь і сідай всім родом своїм у землі Гепідській. Здвоєна сила наша та сила скіфів, що живуть а-поміж нас, дасть нам спроможність твердо стояти на Дунаї, ходити звідтам, куди захочемо і коли захочемо. То було те, що треба, і все ж каган не поспішав казати: згода:
— Земля, що під гепідами, багата?
— О так.
— А самі гепіди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?
— В обиді не будеш, привідцю. Король казав уже тобі:
Сірмій і всі його скарби — твої.
— Того замало. На комоней, череди корів, отари овець
багата та земля?
— Цим переважно й багаті, з цього и живуть гепіди.
Як і всі. Хліб ще сіють.
— Тоді в угоді між нами має бути и таке: усе, що добудуть авари у гепідів мечем, буде за аварами, що добудуть лангобарди, належатиме лангобардам. Коли на все це буде згода, я підпишу папірус і за два-три дні рушу на середній Дунай.
Тепер сли лангобардські не поспішали казати: згода.
Позирали на кагана прибитими смутком очима і відмовчувалися.
— Чи не здається каганові, що він надто мало залишав нам? Король інакше мислив: аварам по звитязі буде земля гепідська, нам - те, що добудемо в гепідів.
— А сама звитяга над гепідами? Хіба того

читати