Завантажити

комусь?
— Ано, і се скату. Будьте певні!
Далебі, вірили йому: і вгомонилися по тих запевненнях, і роз'їхались по восях доволі швидко. Бо зникли вірити. Ще не було такого, аби князь Богданко казав одне, а мислив і чинив інінс. Тож не чинитиме казпачиго й за сим разом. Навіть тоді, як поляни чи князь долянський захочуть зламати його силою, все одпо по аіде супроти доброї волі люду свого. З цією певністю вирушав у путь. З нею доправився і в лїв. Був, щоправда, дещо спантеличений нежданим: князь, сказали, нездужав. Іти до немічного а таким, як у Втікичів, клопотом, не випадає, ясна річ. Одначе ж і на Втікич повертатися ні з чим теж не гоже. Що скаже люДові, коли повернеться? Тупцювався і не знав, як йому бути. Аж чує: кличуть.
— Князь довідався, що ти тут, — довірливо мовив стардий із княжичів, — і велів зайти. Просив недужого простити йому за невчасне -“вторгнен-
Еня, та Острозор, здавалось, і не слухав його.
— Як добре, що боги надоумили тебе, княже Богданку, Прибути до Києва, — стримано й доволі кволо заговорив, — Занеміг я, а діла стольні кличуть у похід.
— Отак навіть?
— Не лякайся, похід сей не буде ратним. Антське [сольство правиться на чолі з вітцем твоїм до стольного Цгорода Візантії Константинополя. Комусь із нас теж на|лежить бути там. Ось я й надумав послати тебе. Казав щось про вигоду, що її матимуть анти, коли і-поновлять із ромеями ряд, про те, що відсутність обрівсу степу убезпечує обводи землі Троянової і стелить їм ; путь за Дніпро, до самого Дону.
— Сіверяни давно уже обсіли Сіверський Дінець, обсідають і Влтаву. Чому б нам не сісти на благодатній землі Задніпров'я, хоча б і по Альті, Трубежу?
— То князь і се хотів мені сказати?
— Се також.
Слушнішої нагоди заговорити про те, з чим прибув до Києва, й шукати годі. Та чи треба? Бесіда он в яке русло пішла.
— І як маю розуміти те його казання? Тан, як подейкують на Втікичах?
— А що подейкують на Втікичах?
— Ніби князь памислив зняти люд втікицький з обжитої ним землі й перекинути за Дніпро. Землю ж їхню, так щедро политу потом і возведспу в плодоносні поля,
передати росичам.
— То лжа є, — спохмурнів Острозор і силився звестися. — Підла і не гожа думаючих мужів лжа. Заселяти землі за Дніпром кому і без вас. Се одне. А друге, за кого князь Богданко мас мене? Невже я давав йому привід так погано думати про себе?
— Досі не давав, а се дав якимсь робом. Ііогояос від росйчів ішов.
— І ти повірив поголосу?
— Як міг не вірити, коли зібралося віче і зажадало аиати правду. Тому й прибув до тебе, аби почути її. Острозор ліг на постіль і стомлено заплющив очі.
— Я інакше мислив про тебе, княже втікичів, — сказав перегодом. — Коли так, не підеш із сольством, інших пошлю.
Богданко відчув: паленіє видом, а як повестися, не втямить. Обернутись і піти? Негоже якось. Попросити прощеннії? А чи так уже й завинив? Десь же зродилася вона, бесіда про переселення втікнчів. А де ще мала зродитися, як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються біля князя?
— Комусь вигідно було, мабуть, посварити нас, — зітхнув сумовито, — ось і пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.
Хотів було розкладатися та й піти, одначе згадав: кяяаь-бо в немічний, і стримав себе.
— Не бери сього близько до серця. Добре вже те, що поголос виявився лживим. Не міг я не прибути й не побесідувати з тобою, коли он як зворохобився люд на Втікичі. Зваж, ми я“ хотіли б ночувати себе чужими на твоїй землі. Коріння родів наших міцно переплелося вже. Рубати його не тільки негоже, а й противне здоровому глузду діло. Тож забудь, княже, про незгоду, видужуй.
І вже тоді, як сказав се, поклонився і вийшов з опочивальні.
Втікичі не цураються Києва. Коли раз, коли й двічі на літо правлять сюди хури із збіжжям, ведуть корів, комоией на торжок, звідтам привозять сіль, рала, мечі та сідла. Зате князь втікицький коли й буває в Києві, то лиш тоді, як кличуть діла княжі або кличе київський князь. А такий клич буває нечасто, коли раз на літо, а коли й раз на п'ять літ. Може, саме тому город цей за кожними відвідинами видається Богданкові новим, досі незнаним. І потреба приглянутись до нього за кожним разом своя. Колись полуденні ворота вабили, стіни, що ними обнесено город, потім — княжий терем, капище при теремі; тепер вразила вксокость, на яку вознеслась твердиня полянського племені пад рікою, далина, що стелиться від крутонаді на полуночний схід від города, а надто повноводі ріки, що зливаються нижче по течії в одну й котять привільні сині води до моря, в краї полудеіпіі. Та, дальня ріка, Дніпром паиовав .пуетельви, лише вріод об'явигься нa цій руг. По цій же, що під крутопаддю, снують та й снують. ви. Одні, спорожнившись, одпдивають від торжка в до,х, інші прибувають. З усього видно, не

читати