Завантажити

підспудній силі сум'яття: жона та справді постала перед ним такою, якої не видів досі та й не сподівався видіти. Худе та довге колись дівча, ото тільки й звабне тим, що мало ліпше, ніж у інших, вбрання та ще великі сині очі, довгі й пушисті коси, котрі оповивали всю її, надто на ігрищах, — видавалося тепер дивом, спроможним не лише вразити, а й позбавити тями. Гаптована шовком туніка з барвистої заморської паволоки щільно лежала на в міру розповнілому й від того до осліпу витонченому стані, а по-молодечому веселі і задерикуваті колись очі, навпаки, світили лагідною тишею, вид її, -трішки зболений, вішки зачудований, був і ліпим та милим, і якимсь зніжев-просвітленим, ніби опроміненим зсередини. — . Кликала, Данає? — завважив нарешті, що мовчить Ідовго, і похопився з словом, а вже як виголосив йото, іагнув: сказав не те, що слід, — Даная із зболено-зачудовам стала раптом сполохано-зніченою. Тиха замрія в очах іінилася іскорками ляку, ба навіть справжнього перепукення, а блідий і зніжений вид її покрився свідком жіочої цноти — червінню.
— Хотіла порадитись, Келагасте, — мовила через силу, вясе, що не одразу зборола в собі тоту ніяковість. — Муі на дулібах он скільки, а звіритись не кожному і тим іе не з усім можу.
розглянулась і вже тоді запросила пройти до сусідньої ті, сісти на достойне високого гостя місце.
— Були у мене старійшини родів, — силилася затьмити і ще непоборену ніяковість словом. — Сказали, надходить t віча, на якому йтиметься про старшого серед князів у їді Трояновій. А в нас і на Дулібах немає його. Радять, ) самій сідати на отній стіл, бути княгинею, або вказати І^огось із воєвод. Думала-гадала і ні на що не зважилась. tin лячно, воєводам немає віри. Єдиний, на кого можу сластися, се ти, Келагасте. Скажи... — Вона подумала гь-другу, не зводячи з дівера аж надто пильного позирку К своїх, а вже потім повідала те, що надумала: — Скати міг би бути ним, моїм повіреним серед воїв?
— Себто привідцею дружини?
— Ано.
“0н які ” — спішила потішитись мисль, а вже за мислю це.
Привідцею дружини завжди був князь. Не завжди. З волі князя міг бути хтось і з воєвод. ти і був би ним з моєї волі.
Бачив: Даная жде — не діждеться його згоди. Таки іавді тільки йому вірить чи натякає — будеш привідцею жини, то куди подінешся, станеш і мужем?
— Коли ти, жона, береш на себе таку повинність, то Buy не взяти її мені? Одначе...
— Що одначе? — не втрималась і поспішила перепитати.
— Воєвода з мене надто младомладий. Чи Даная не вів старші і достойніші бути привідцями в дружині.
— Старші не будуть уже молодими, а достойність, гадаю, де з часом, тим паче, що ти являв уже , і не раз.
— Винагородив її неприхована вдячним зором і усміхнувся
— А ворохобні серед чільних мужів через ці твої гадки не буде?
— Коли станеш поруч зі мною і станеш з вірою та правдою в серці — .не буде, — сказала й простягла свою пещеноніжну, мовби в набілі купану, руку. Простягла й поклала на його десницю. — Ти — брат мого мужа Мезаміра, се раз, а друге, є сином славного в родах наших Ідарича. Хто посміє ворохобитися, коли станемо при столі вітця мого в парі?
Казала щось і далі, та Келагаст не дослухався до тих казань. Чув: від того її доторку возбуяла у тілі кров, зродилось і стало всевладним бажання припасти устами до Данаїної руки й сказати тим Данаї: як хочеш, так і чини, я вже не піду від тебе.
Ладен був переступити через всі перестороги й стати ва ту звабну стезю, ба цілився уже переступити, та в останню мить всевладність бажання змаліла раптом і змусила бути дорослішим та поміркованішим. Звівся й став перед Данаєю на весь свій, гідний роду Ідарича і справжнього анта, зріст.
— Коли так воліє Даная, най буде, як воліє: стаю під її руку й беру на себе всі її повинності.
Княжна теж підвелася й стала перед Келагастом достойною доньки антів: і висока була, і ставна, і до лиха красна.
— З вірою та правдою?
— Ано. Чи Даная не відає: якщо вже обіцяє Келагаст, то обіцяє твердо.
Як і перед сим світила на нього опроміненим зсередини і, може, саме тому до безуму звабним видом. Лишень більше снаги було зараз на ньому та ще рішучості. Прйсяйбіг, має намір сказати щось, а то й вчинити таке, чому й сама не годна повірити, та не стає одваги переступити через саму себе.
— Може, Келагаст хоче глянути на небожа?
— А то ж як. Чи годен піти із сего теремка, не побачивши і не привітавшись із тим, хто продовжить рід брата мого?
— То ходім, покажу.
Йшла попереду й манила за собою звабами, брала дитя до рук — і ще знадніш манила. Бо не лише вид, очі її, такі теплі і такі осяйні, — вся вона променилася, осміхаючись, та хвалячись сипом своїм, та тішачись з того, що має його.
— Як найменувала пебожа, Данає?
— Ім'ям вітця його —

читати