Завантажити

супроти супостатів його — гевідів. Та в завада, що не дозволить зробити те: кожен із воїнів моїх мас узяти щось у похід — для себе і для комоней, має залишити якісь яства й родові своєму. А взяти, як і залишити, немає чого. Коли Алвоїн може прислати нам десятину кожної з тварей, ще е в лангобардів, а ще сто хур збіжжя для комоней, стільки ж — для люду аварського, одразу й рушимо в похід. А вже як рушимо, в звитязі над гепідами хай не сумнівається. Купно з лангобардами мв заволодіємо ними в змиг ока.
— Слухаю, повелителю!
— Не тільки слухай, а і ими, — пристально подивився ви свого нарочитого Баян. — Бо вдруге не прощу нетямковитості в ділах сольських. Чуєш?
— Чую і повинуюсь! За цим разом із шкіри випорсну, а повернуся до тебе з хурами і товаром.
— Про наш розбрат з імператором Алвоїну ні слова. Бідкайся нестачею, нарікай на пагубу, що мали в походах, ото і все. З поміччю їм теж не набивайся аж надто. Кажи, таємно від імператора робимо це і тільки тому, що не вистачає яств. Коли вони, лангобарди, пришлють товар та жури зі збіжжям, і надалі матимуть нас, аварів, за соузників своїх у виправах ратних.
— О Небо! — Кандих підніс д'горі благальні руки, закотив під лоба очі. — Які ми, авари, вдячні тобі, що ти послало нам, своїм обранцям, такого повелителя! Як жили б і що мали б, коли б не його світлий із світлих розум. Подумати тільки...
— Думатимеш у путі, — не став слухати свого велеречивого сла Баян, — і молитимешся Небу при нагоді. А зараз іди. Час не жде, гнів же наш — тим паче.
Перші сім діб Баян не ждав вістей від сольства свого. Знав: до лангобардів, як і від лангобардів, правитись та й цравитись. Та й у лангобардів всяке могло статися. Йде січа з гепідами, король перебуває, напевно, там, де його вої. А до такого короля непросто доступитися. Одначе, коли минула й друга седмиця, а з лангобардів ані сольства, ані хур, іючав бентежитись. Такий, що послав би й нових нарочитих, хай би довідались, може, ті, що з Кандихом, в путі уже, може, правляться разом із хурами, товаром і тому зволікають. Шкуру спустить із того складеного вдвоє Кандиха, коли додумався до такого. Невже не тямить, що каган жде? Он скільки воїв узяв із собою, через кожні два-три дні можна слати гінця — і не позначиться.
“Ні, він таки дограється в мене”, — пообіцяв Баян, і хто знає, чи не заприсягнув би за сим разом: Кандихові лишилося жити рівно стільки, скільки йому, повелителю аварів, мучитись без вістей від сольства, коли б не відхилилася тієї миті запона і не розбила уже зізрілий намір.
— О Ясноликий 1 — тицьнувся йому до ніг хтось із терханів. — До тебе сольство від короля франків Сигеберта. Приймеш чи повелиш сказати, хай ідуть туди, звідки прийшли?
Сольство? Від короля франків, того, що он як розширив обводи своєї землі, є, по суті, другим імператором по сусідству з ромеями? Що привело його до аварів? Боїться, не втримає того, що замав, чи хоче скористатися силою аварів і замати ще більше? Тюрінгія, Бургундія, Прованс скорилися йому, визвали силу і владу його над собою й бавари, сакси, деякі з слов'янських племен. Невже й справді захотів більше, аніж має? Коли так, не розминутися йому з Візантією.
— Клич, і негайно.
Франки не були такі улесливі, якими звик бачити асійпів, трималися гідно, одначе чемно. Одважили стриманого иоклояа й уклякли там, де стояли. Змовились, видно: говоритиме той, що найближче до кагана. І він заговорив. Передавав уклін йому, славному в світі каганові, від корояя франків Сигеберта, від привідців інших родів і племен що стали під інсигиії Сигеберта, — бургундів, провансян, гюрінгців, баварів і саксів, передав уклін жонам його від королеви ( завважив, це чи не вперше згадали й про жон), славив плем'я аварів яко таке, що ні перед ким не хилить голови, і тому не лише далеко знане, а й належно чтиме, не забув нагадати, що король франків особливо прихильний до таких і тому прислав їх, слів своїх, аби засвідчити каганові свою повагу і ввійти у добрі стосунки з аварами.
Сол говорив через тлумача. Це уповільнювало бесіду, зате давало Баянові можливість добре осмислити те, що казалося, й стати на якійсь думці. А оскільки мова зайшла про добрі стосунки, то й думати не було чого.
— Ми теж багато чули про короля франків, як і про самих франків, — заговорив, коли настала його черга. — Живемо-бо па терені Візантії, а Візантія не глуха до того, що діється за Дунаєм, на полуночпо-західних обводах її землі. Вона, як відає, напевно, сол, не байдужа до земель італійських, а тим паче до слов'янських, передусім тих, котрі сусідять із землями короля франків.
Не сказав: які частково належать франкам і до яких, як і Візантія, не байдужі франки. Зате коли сол знову взяв слово і виговорився, не став церемонитися, відверто, без всяких хитрому дростей запитав: чого хоче король від аварів?
Почувши те і не зібравшись до ладу з

читати