Завантажити

Пробі, Миловида перша заясніє видом і скаже своє звичне: йой! Милана, Злата нащо сумовиті та зболені є по смерті мужів, а й ті збудяться, най не так, як інші, все ж відчують себе втішеними.
Доки йшов у той кінець, де мала бути зараз Миловида, встиг угомонити себе й перейнятися мислю про світлий день. А зблизився з кліттю-келією, в якій жона мала поличчя свого християнського бога й молилася ранньої (як і вечірньої) пори, змушений був збавити ходу, а далі й зовсім уклякнути: з-за дверей чувся не лише Миловидий, чулися й інші голоси.
“І Злата з Миланою там? А це ж з якої речі?!”
Досі він не дозволяв собі переступати поріг Христового обиталища в своїм теремі. То було утаємничене місце жони його, келія-храм, де вона розмовляла з увіруваним колись богом і сповідалася своєму богові. Пристати до її віри не міг та, здається, й не прагнув, одначе й жоні не насмілювався перечити. І не тільки тому, що пояснювала свою забаганку аж надто дивно і переконливо: “Се в нього, Ісуса Христа, — сказала, — попросила я заступництва в той день і в той час, коли ти мав тягти жереб, се він озвався на моє ревне благання і врятував тебе від мученицької смерті”, — не перечив ще й тому, що надто молився на свою Миловиду, аби насмілитися й стати їй бодай у чомусь на заваді. Нині ж, зачувши, що й доньки там, у храмі-келії, забув, куди вривається й на що посягає. Смикнув на себе не зовсім причинені двері й укляк, до ретти спантеличений і вражений тим, що побачив: і жона, і обидві доньки стояли перед ликом Христа на колінах і били поклони.
Певно, надовго втратив дар речі — жона перша опам'яталася й пішла до нього.
— Щось сталося, муже мій? Я потрібна тобі?
— Вийди, поговорити треба.
Не хотів, аби розмову їхню чули доньки, і відійшов далі від дверей. Зрештою надумався й попростував до сусідньої кліті.
— Що все це має означати, Миловиде? — круто обернув,ся до жони, коли причинила за собою двері. — Я тобі доІаволив вірити богові ромеїв і молитись на бога ромеїв. ||Нащо дітей моїх вводиш у той блуд?
Далебі, наготувалася до розмови, доки йшла слідом, — ула на диво сумирна і довірлива, хіба що присоромлена е в міру.
— То не ромейський бог, Волоте, то бог знедолених. ^оли збагнеш се, гадаю, втямиш і все інше: не я вводжу рітей твоїх у віру Христову — безліття вводить. Доньки твої і|у великій скорботі по убієнних на бородищах мужах своїх. |,Як можемо відмовити їм шукати розраду там, де хочуть |.днайти її?
Аж пересмикнула його та тиха й сердечна річ, як і потяд її, такий по-дитинному невинний і довірливий.
— Та збагни ти! — вибухнув гнівом. — Вони — діти своі роду-племені, їм треба буде жити серед нього. Як житить, відступившись від віри отців і дідів? Се ти могла доолити собі таке і почувати себе супокійною за моєю спию. їм не простять відступництва! Скажуть, вашу матір внесено в жертву богам, а ви...
Якась зла сила шарпнула князя за серце, вдарила під оги й повалила, як е, на долівку. Останнє, що вгледів і Цвтямив, великі Миловидині очі, німий перестрах у очах та ' — і виду, такому безневинному і такому жалісному тієї вті.
XI
Останні кілька літ старійшини не зважувалися йти до і І матір'ю, і вдовою, і сиротою водночас. Хто посмів стукатись до такої турбувати таку?
“Най бавить сина, — казали, — та баїть рани, завдані лихою долею. З усім іншим якось буде”.
І правду казали. Нічого не сталося за сі літа ані з людом, ані з землею. Як жили за князя, так і по князеві живуть. Щоправда, недовго перебували в сій певності та супокої. Десь згодом занепокоїлися старійшини. І на ради збиралися частіше, і радилися довше. Коли ж сталося так, що й збираючись нічого не врадили, зважилися й послали нарочитих до Данаї.
— Люд дулібський, — сказали вклонившись, — здоровить тебе, доню, з сином, нащадком роду Добрнтового.
— Спаси біг.
— А ще велів він нам стати перед тобою й запитати: чи зголошуєшся ти, єдина спадкоємиця в роді Добритовім, сісти на стіл вітпя свого й правити нами, доки стане повнолітнім син твій. Земля не може бути без привідці, доню. Коди чуєш у собі силу і певність, сідай і пряв нами, коли ні, віче обере когось іншого. .
— Ніби ви ие правите в родах своїх? Єсть-бо віче, покликане вирішувати діла общинні, а повинність за супокій всеї землі покладено на князя Тивері.
— На привідцю Тивері покладено відповідати за супокій землі на урочний час. По тому буде всетроянське віче, покликане визначити, на кого з каязів ляже ця повинність. Дуліби воліють, щоб вона випала таїш на їхнього Князя.
Данаю обдало приском. Он

читати