Завантажити

— ми йшли на вас ратною силою, порушили мир і благодать у землі. І все ж хотіли б запевнити: не є такими, за яких маєте нас. Кажу так не лише через те, що немає вже хана, котрий вів кутригурів на тиверців. Кажу тому, що вія не з власної волі вів — із примусу. Князь, певно, знає вже: ромеї зле помоталися нам за похід у їхні землі — наслали спершу утигурів, потім обрів і зробили иас ие тільки •убогими до краю, а й підневільними. Та вевоая 6 змусила іти туди, куди веліли обри.
— Хан хоче сказати, що віднині ие є підневільний їм?
— Не зовсім, а все ж так. Обри пішли із Скіфії, ми ж, як бачиш, не подалися за ними, лишилися. Коли обри пішли надовго, гадаю, так і зостанемося самі по собі, незалежними від них.
Важко було стриматися, аби не виказати радості, і все ж князь Волот старався не явити себе потішеним, принаймні аж надто.
— Коли і куди пішли?
— Знялися, княже, всіма родами своїми й подалися на клич лангобардів, неволити гепідів нібито. Є достеменні гадки: там і сядуть уже.
Ліпшого й сподіватися годі. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було правдою!
— За одне в?ке, що привіз сі вісті, спаси біг тебе, хане. Буду відвертий: то неприємні сусіди. І не лише для нас.
— Правду кажеш: для нас також. Я коли почув, що йдуть, а згодом і вдостовірився, передусім сказав собі: подамся до Тивері і освідчусь тиверському князеві. Хай знає:
кутригури ані тепер, апі будь-коли не посягатимуть па його землю.
— Хотілося б вірити.
— Аби повірив, більше скажу: віднині Дністер до самого моря вільний для Тивсрі. Хоче люд її ловити рибу — хай ивить, хоче юргуваїи — хай, торгує, кутригури цс става'шуть йому на заваді.
— А наші пристанища в Тірі і на Дунаї, а земля Тнверка? Вони залишатимуться за кутригурами?
— Аби не було чвар, Тіра яки ирисіанище для рибалок мореплавців як була, так і залишиться вашою. А всім шим поступитись не можу.
— Отже, боїшся все-таки, що повернуться обри і спитагь, нащо віддав нам узяте на меч і сулипю?
— Не приховуватиму від князя: і це є. Та найбільше гримує інше: мене не зрозуміють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою ціною. .Пильно дивився тиверський князь на кутригурина. Пиль“ і довго. Такий справді зацікавлений він у мирі з антами Я всього лиш прикидається мирною вівцею? Ніби ж не Коже, щоб лукавив: дозволяє лиш те, що може дозволити. о ж теж треба розуміти. Одне, придунайські випаси кутурам он як потрібні, а друге, обри справді ще можуть врнутися й запитати їх, нащо віддали антам те, що є іільною здобиччю. А спокуса вільно ходити до моря — неІмала спокуса. І взагалі, чи не ліпше буде для Тивері, коли [між нею і ромеями стоятимуть і не страшні своєю силою, | і відособлені від обрів кутригури?
— Хан всього лиш обіцяє нам вольготне плавання до моря чи може заприсягтися в тім богами своїми? . — Можу, княже.
— І що на Тивер ані з власної волі, ані з принуки не підеш більше, теж заприсягнеш?
— Що з власної волі не піду, в тім заприсягну, а що з Принуки, в тім присягати не можу.
І знову Волот пильно та довго дивився на хана.
— Що ж, і за те дяка. Бачу, не лукавиш зі мною. Коли так, складаймо ряд та й підемо до капищ.
Обіцяючи дотримуватись укладеного ряду, Волот заприсягав Перуном; хан же підніс над собою меча й звернувся до Неба. “Даю роту, — сказав, — тоді не буде миру та злагоди між людом моїм і людом Тивері, уличів, всіх антів, коли камінь стане плавати, а хміль тонути”.
Усе те пе могло не тішити обох, а втішеним що лишається робити? Пішли і сіли за столи, пили хмільне, вдовольнялися стравою й бесідували, знов пили і знов бесідували, та сподівалися па ліпше, та вірили: віднині буде так. То чому б і пе бути? Із степу лихої загрози нема, ромеї немовби вгомонилися, ось уже впродовж двадцяти п'яти літ не йдуть за Дунай і ыс плюндрують землю за Дунаем; і обргі здиміли, пішли на інші обводи, іншим не даватимуть супокою. Хвала богам, здається, до тривалого миру йдеться, а відтак і до благодаті.
На ніч Ковраг залишився у Черні — засиділися допізна, куди міг правитись? А вдосвіта зібрався й поїхав, не турбуючи і не прощаючись із князем. Хоча й була така угода між ними, Волоту непевним і не вельми приємним видалося все те. У слов'ян із гостем не розлучаються подібним робом. Слов'яни проводжають гостей по учті. Тож, прокинувшись, відчув себе чи то винним, чи то непевним, що вчорашня втіха надійна.
З тої непевності не відав, куди податися, й спрямував стопи свої до жони та дітей. Не раз пересвідчувавсь уже, тож і зараз вірив: там розвіє сумніви, а розвіявши, скаже:
“Прогоніть осмуту з лик своїх, знайте, для всіх нас світлий день настав: обрів немає за Дунаєм, кутригури приходили з повинною й уклали вже ряд на мир і злагоду”. Чи вони, кревні його, не живуть тим, що й він? Чи не потішаться такою новиною?

читати