Завантажити

думками, сол помітно захвилювався, став блудити очима.
— Він прислав мене спитати, — на відвертість відповів відвертістю, — чи не пристав би каган до спільного походу з франками?
— Супроти кого?
— Супроти готів.
Сол не сказав яких, одначе й того, що сказав, було доста: остготи повержені ромеями, вестготи (принаймі ті, що мали житла в Галлії) — франками. Отож лишаються герули і гепіди. А може, сказане слід розуміти й так: франки хочуть піти на землі, що були донедавна остготськими, а віднедавна стали підвладними Візжвтії? Дуже можливо. Сол франкського короля щось приховує, по очах бачить: нещирий є. Що ж, коли так, Баян теж не буде наполегливим: підуть супроти імперії і її володінь в Італії — охоче підтримає нових св.оїх соузників, націляться на гепідів — він буде там раніш за франків.
— І що матимуть авари з того походу?
— Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нині король хотів би лише знати, чи пристануть авари до походу?
Он як! Без обіцянок хоче заручитися згодою. За кого ж він мав його. Баяна? І як повестися з таким? Сказати: спершу давайте обіцянку, потім дамо згоду? Бути ще відвертішим, коли так: хай король дасть аварам землю, тоді й авари заприсягнуть на вірність? Резон у такій відвертості є. Хто піде походом супроти імператора, живучи на землі імператора? Хай би король давав землю, звідтам Баян знайшов би спосіб поквитатися з імператором. Ось тільки чи не вийде з цього короля такий же лжеобіцяльник, як із імператорів Візантії? Усі сильні — лживі. Кличуть і обіцяють, доки ждуть вигоди. Не стане вигоди — зречуться.
Баян силився приховати від слів своїх правдиві помисли, та, мабуть, і зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав їх, і доволі відверто.
— Скажіть королю, я перейду на його бік і щораз ставатиму йому в поміч, та за однієї умови: коли він дасть моєму людові землю. Жити в обводах однієї землі й прислужуватись іншій по випадає.
Помовчав і вже потім додав:
— Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехід: дві тисячі голів товару, сто хур абіж жя для комоней і сто — для воїв і люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемігся на яствах. Та й там на нових землях, треба буде споживати щось, доки добу-^ Ідемо собі живність. Людей своїх за речницею короля, як і Fee товаром та збіжжям, посилаю разом із вами. Слам нічого не залишалося, як відкланятись.
Х
Драмой, на якому, крім мореходів та кількох чоловік тор"ового люду, перебував і епарх Віталіан, вийшов з пристаища на веслах, а вже у морі підняв вітрила й пішов, гнааий помірним цієї пори левантом, до скіфських берегів. Спершу нерівно й не вельми відчутно, далі веселіше й верселіше. Бо виходив у відкрите море, а воно — колиска для рвітру, там він завжди гуляє привільніше. Від того привільне було й на серці в епарха Том. А ще І привільніше, далебі, від тих вістей, що везе до антської Ти| вері, в угоду і на радість князю Волоту, що возсідав в го? .роді Черні над Данастром. Ще б пак, сталося те, чого й спо; діватися годі було: немає вже аварів у придунайській Скіфії, здиміли авари з Придунав'я, а відтак і а його, епархових, очей, пішли геть далі й від земель антських. Чи то ж р де втіха для обох, чи не резон сказати, стрівшись: світлий день настав! А хто посприяв тому? Чия мудрість стала вище імператорського вінця, вознеслася над всім Августіоном і восторжествувала в Августіоні, коли замислились: бути чи не бути аварам раттю в імперії? Таке трапляється раз на віку, і хай як собі хоче князь Волог, а мусить, як і раніш, бути щедрим на донатії, воздати йому, своєму содругові в скіфських Томах, належно. Не кровією ж бо платитиме за звитягу і не спустошенням — всього лиш хутром і солідами. А ще ж і про поновлення ряду на мир між антами ^; та ромеями домовлено. Чи такі послуги — жарти? Чи вони не варті того, на що сподівається?
Весело і втішно епархові у відкритому морі, під туго напнутими вітрилами. Певен був, його ніхто не випередить, навіть поголос, що не поступається вітрові, ширячись між людом, не годен пересягнути через Дунай і добутися до Черна швидше за нього. А проте схибив на певності своїй: першим у стольнім городі на Тивері із тими ж, що й у Віталіана, вістями об'явився хан кутригурів Коврат.
Коли Волота освідомили про те, вія не йияв віри, в усякім разі, був вельми подивований, хоча й сказав челяднику:
— Клич до гридниці. Я зараз буду.
Коврат приємно вразив його і не тільки величчю- та доброликістю. Був аж надто чемний і прихильний, коли освідчувався, здавалось, світився нею, людською добротою.
— Княже, — сказав, коли сіли за стіл та стали пригощатися яствами. — Я і мої кметі прибули, аби порозумітися з тобою, а через тебе і з усім людом тиверським. Певні е: ви маєте нас за лиходійне плем'я, схильне до татьби і урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонів. Не ви

читати