Завантажити

чолі, ознак непоправної втрати у голосі. Немовби казали тим: так було, так і буде, живий про живе думає.
Що ж, коли так, про живе думатиме й він, Віталіан. До Августіона знає, як прокласти путь, та й у Августіоні не повинен схибити. Донатії має, золото теж. А коли так, матиме й содругів.
Не помилився: содруги знайшлися, і доволі швидко. А ось до імператора не міг та й не міг доступитися. Нагадав про свій клопіт через день після домовленості — розвели руками, нагадав через три — знову розвели руками.
— Хотів би знати, — не без тривоги вдався до своїх благодійників, — яка тому притичина? Немає імператора чи не вважає за потрібне розмовляти зі мною?
— Надто багато бажаючих мати розмову з василевсом до того ж людей поважних, доведеться ждати.
— Скажіть імператорові: я можу ждати, та чи ждатимуть анти?
— Ми й це маємо па оці.
Чув велику неприємність від того. Томи хай і далекі, вважай, на краю світу, зате ні перед ким не доводиться гнутися в Томах, там він сам собі і над усіма іншими василевс. Може, через те й не став більше набридати благодійникам, сунув до рук одному з найбільш певних черговий донатій та й сказав: я там і там, коли імператор визнав за потрібне розмовляти зі мною, покличте. . Нїдав так довго, що й терпець не раз уривався, а таки діждався. І прийшли, і сказали: завтра по обіді будь в Августіоні, і супроводжували, коли прийшов, до самих дверей, за якими, знав, сидить Юстин Другий.
Певність діла, з яким ішов до василевса, чи домашній вишкіл дався взнаки, не розгубився, коли розчинилися двері, що вели в палату, і не відчув у собі змаління сили. Віддав, як велить етикет, честь та й став перед всесильним василевсом сумирво спокійний і врівноважений.
— Сумління мужа і достойника в державі візантійській повеліло мені, василевсе, стати перед тобою й засвідчити свою любов і відданість.
— За відданість хвалю. Зізнаюсь, радий бачити епарха подунайських Том. Мені сказали, він прибув не лише а любові та шани.
— Так, достойний. Щасливий випадок допоміг мені порятувати в морі двох младомладих жінок. Вони виявилися доньками одного з антських князів — князя Тивері, найближчого нашого сусіди. Втікали від аварів у тиверські городища на Дунаї, та не впоралися з вітрилами в штормову ніч. Обставина та, а надто повернення доньок живими й здоровими розчулили антського князя й стали приводом до дружніх узів між мною і тамтим князем, а відтак між ромеями і антами. З волі господа-бога помер перед цим привідця всіх антів князь Добрит, і тиверський князь є нині — хай і тимчасово — старшим серед князів Антії. Просив мене, аби я вдався до тебе, достойний повелителю, з проханням: прийняти в городі своїм антське сольство й потвердити, коли є на те твоя ласка, чинний між Візантією і антами ряд про ненапад.
— А як гадає епарх? Діло се достойне?
— Вельми достойне, василевсе. Анти справді жадають миру. Авари нанесли їм великого урону і не меншої згуби.
— То з ким же ми поновлюватимемо ряд, коли в них помає привідці?
— Найбільш достойний цього звання князь Тивсрі. Гадаю, він і буде ним. А потім, Тивер — наиближчий пані су сіда. Матимемо з пою ряд, матимемо його і з усіма антами.
Юстин Молодший думно дивився на епарха і відмовчувався.
— Ми порадимося ще про це, а порадившись, дамо зната епархові в Томи через нарочитих. - Годилося б вклонитися й піти, та Віталіан відчув у собі більшу, ніж досі, певність і зважився заговорити про обрів.
— Хай простить василевс за недостойну мого сану наполегливість, та в ще одне діло, яке без нього ніхто не вирішить. — Кажи.
— Чи є потреба тримати в Скіфії аварів, коли з антами йдеться до видимомо миру? Ще покійний імператор мав намір оселити їх у Другій Пеонії.
— Вони — небажані епархові сусіди?
— Гадаю, не тільки мені, імперії також. Не обмежуються тим, що їм щорічно шлють данину в вісімдесят тисяч соліді беруть гвалтом живність у куріалів, поселян, клянчать її в епархів, придунайських фортець. Плем'я це не звикло ростити хліб, воно схильне брати його в інших. Поки бере у нашого люду — півбіди, а піде брати в сусідів, не в одну січу вторгне імперію. Чи не годилося б кинути аварів супроти супостатів наших, хоча б і супроти склавинів? Хай вдовольняють там свою жадобу і живляться з того, з чого звикли живитися.
За цим разом імператор не вагався, якого берега триматися йому, видно, встиг розглянутись і вибрати.
— Слушна мисль. Коли йтиметься про місце аварів у полуночних землях імперії, я зважу на пораду епарха.
Віталіан вклонився вдячно і вийшов із осяйних палат василевса.
IX
Баян підданим своїм не завжди йняв віри, те ж, що казали у вічі чи позаочі чужі, і зовсім брав під сумнів. До цього звикли вже і заздалегідь кликали на поміч Небо, аби допомогло їм переконати повелителя. Апсихові я; не

читати