Завантажити

через всілякі там епіболе, діаграфе, аерикони. А хто з вас спроможний вигадати інше? Хто порадить, як завоювати півсвіту, не натужачись, примусити коритися непокірних, не наступаючи на горло непокірним? Хто, питає? Мовчите, нема чого казати? І не скажете. Імператор не сонце, щоб зігріти всіх. Зате імперію он яку лишав в спадок. Коли, за якого привідці Візантія досягала такої величі і такого розквіту? Під лежачий камінь, отче мій, вода не тече.
Здавться, порозумівся з вітцем і тим бодай якось заспокоїв себе. Ба навіть розщедрився, вгомонившись: коли всевишній допоможе йому здолати цю недугу й сісти, як досі сидів, на місце імператора в Августіоні, що-що, а аерикон відмінить. Через ту подать та через примусовий продаж хліба найбільше невдоволених, а відтак і ворохобників. Колись не брав цього на карб, а зараз мусить визнати: аер — дарунок неба і моря. Посягати на нього — все одно що посягати на дар божий. Не лише на підданих — на собі відчував це: он які пишноти та розкоші має, скільки доменів та золота, вважай, півсвітом володів, а занеміг та відчув: немає чим дихати — і купити аеру не може. Ані продають його, ані за так не дають.
Сумління заговорило в душі імператора чи всього лиш шкода себе стало, — защеміло серце, і так дуже, що змушений був насторожитись, а там і захвилюватися, ба й заметатися в ложі. Силився звестись — дарма, покликати, аби прийшов хтось та став на поміч — і крику не спромігся подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав — і знову те саме.
“Господи! Спаси й помилуй”, — зблиснула коротким спалахом думка, та, зблиснувши, одразу ж і згасла.
VIII
Дзвонили по померлому в усіх церквах. А їх у стольнім городі Візантії є та й є, тож подзвін чули не лише по один і другий бік Босфору, а й далеко поза Босфором. І сумували, чуючи, та молилися за упокій душі Божествоішого. Хай бог простить йому гріхи його. Он скільки літ правив імперією, які клопоти мав, думаючи за всіх і дбаючи про всіх. Чи в тих клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж і зробив псмало: будував храми, сприяв процвітанню віри Христової, був нещадний з відступниками, яких теж було та й було. Господь-бог свідок тому: жоден із його попередників не дбав так про церкву і служителів церковних, як дбав Юстиніан.
Сумний був подзвін по померлому, та ще сумніший спів церковного хору — і тоді, як заносили імператора в святу Софію, і коли йшла там похоронна відправа. Печаль і тугу клав усім на лиця. Навіть пишноти, що ними не поскупилися святі отці, обставляючи похорони, навіть велелюддя на похоронах не приносило полегкості.
“Боже праведний! Боже милостивий! — хилили достойники осмучені лики, а жили вже тривогою, — Що буде з ними завтра, післязавтра? Хто сяде на місце Божественного і іцо принесе усім, возсівша на троні?”
Певно, ця ж тривога гнала в усі ківщ імперії й гінців, що везли по похоронах перший едикт нового імператора. “Я, Юстин Другий, — писалося в ньому, — сівши з волі всевишнього та з повеління покійного імператора Візантії, в бозі почившого Юстиніана Першого, на трон...”
Про що йшлося далі, може, не кожен знав, зате догадувався: новий імператор оповіщає префектів, намісників, преторів, президів, проконсулів — усіх, що сидять у провінціях і правлять провінціями: імператор Юстиніан Перший помер, він, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе тягар державної влади у Візантії й повеліває бути віднині покірними йому, а ще — пильними, пильними й пильними. Чому саме пильними, теж догадувалися: покійний імператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в діянніх своїх, та не зробив содіяне надійним. Варварський світ не лише на обводах хитає візантійську державу, погрожує й тропу. Навіть просвіщенні Сасапіди забули про укладений з ними вічний мир і норовлять відторгнути від земель, що в під скіпетром імператора, Вірменію, а відтак перетнути торгові путі, що йдуть через неї, позбавити Візантію її металургійного центру, нарешті, значного контингенту військ, що ними постійно поповнювались візантійські легіони.
Префект Том, вчитуючись у невеселі рядки імператорського едикту, подумав передусім про аварів: віднині по анти — вони найлютіші вороги імперії. З антами він, а відтак і імперія перебувають у надійному мирі, а чи матимуть його з аварами? Щось не схоже на те. Всього шість літ перебувають у Скіфії і встигли .спустошити її: беруть за карк „вельмож, аби давали та й давали їм живність, грабують, нехтуючи законами імперії, люд. Терпець урветься колись і піде ворохобня. Хай царствує на небесі покійний імператор, та він вчинив непоправну дурницю, запросивши ава'рів. Поміч від них матимуть чи ні, а халепу вже мають. вдино вірним було і буде — виперти їх туди, звідки прийшли. І поява нового імператора — чи не найліпша в цім ділі нагода. Лишається не схибити, знайти найбільш певний виверт, аби умисел став дійсністю, а намір — звитягою. Яким він має бути? Сісти в лодію й податися до

читати