Завантажити

доню.
— У мене в така трава, — виручила челядниця. — Тільки торішня.
— Най буде й торішня, неси. Аби зараз могли напоїти слабого. Пошлють боги день, добудемо й свіжу.
Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся їй, та до пори до часу. По якімсь часі став ухилятися, ба й противитись волі старої баянки.
— А тепер заклади, внучку, пальці до рота і викинь те, що випив.
Довго домагалася свого і таки домоглася.
— От і гаразд, — бодьорилася і інших бадьорила. — Неси, мати, заварене на вині зілля. Напоємо ним нашого Славомирка та й ждатимемо милості від щедрих на добрі діла богів.
Сиділи над слабим до глибокої ночі, робили все, що могли, а полегшення не було та й не було. Єдипе, чого діждалися, — Славомир стишився під ранок і тим дав привід сподіватися ліпшого.
Удосіта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрімнула там-таки, біля слабого, стара взяла з собою ніж бесагу і вийшла з терема. Тоді вже, як наблизилася до лісу та розглянулась, чи немає поблизу когось стороннього, молитовне склала на грудях руки.
— О земле! — молилася. — Ти, що маєш у собі живодайні дари богів і щедро винагороджуєш ними злаки, а через злаки і нас, на тобі сущих, будь милостива до мене нині, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань моїх, дозволь скористатися цілебністю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людської, в ім'я ц&рованого богами життя хочу взяти їх у тебе і врятувати неміччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься і допоможи мені в баяннях і діяннях моїх. Вік свій буду вдячна тобі за се, берегтиму лик твій, щедроти твої і передам цю свою вдячність дітям і внукам моїм — усім нащадкам роду мого, заради яких стою і клопочусь перед тобою.
Пождала мить, другу і вже потім казала далі:
— І вас прошу, трави цілебні, рятівники наші. Прошу й благаю: не ховайтесь від мене по галявах лісових хащами від людей заступлених, поспішіть до рук моїх.' Та що веліла вам вирости, дозволила мені взяти вас і поміч немічному подати.
Знову пождала, схоже, ніби дослухалася до голосу землі, трав, і вже потім рушила до лісу. Скільки вбирала зілля, стільки й промовляла до нього, та уповала на щедрість, та ждала щедрості. І зілля не залишилось байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його в чужому лісі, в чужій землі, знайшла і шандру, і буквицю, і сельдерей, а головнеє — швидко очищаючу стравохід вістунку. Так зраділа Цій своїй знахідці, що не зуміла й стримати себе. Стала перед нею на коліна і воздала хвалу — богам, землі, травам. А вже потім рвала і бачила себе звитяжною у змаганні із Славомировою неміччю та осміхалася, чуючи за плечима силу.
Принесла ту радість і в терем князя Богданка.
— Як він тут, мій внучок? — питається в Зорини.
— Усе ще спить, матінко гожа.
— Слава богам. Пішло на ліпше, значить. А прокинеться — і зовсім ліпо буде. Рятівне зілля знайшла для нього, доню.
Чи тому, хто жде — не діждеться рятунку, багато треба, аби повірити в нього? І заясніла видом Зорина, і в поміч матері стала. Варили, доки Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зілля. Мати передавала науку баяння, донька переймала її та дякувала богам, що послали до неї стареньку в таке тривожне літо. Що було б із Славомиром, коли б вона не об'явилася перед сією наиастю в її теремі? Боги світлі та боги ясні, що було б?!
Ні з ким не ділилася сими мислями, а всі, навіть найменші, саме так зрозуміли: коли б не бабця та не її баяння, ив було б уже Славомирка. Бо Обида щедро винагородила його трутизною, більше седмиці виводила її з тіла та й по тому не одразу набуло воно сили, що буяла колись. Тож внуки і зовсім вподобали гостю з Тивері. І руки цілували їй першій, коли зустрічали вранці, і хвалу воздавали, як ніхто не воздавав матері Людомилі на всім її віку.
А що ж Людомила? Чи була вдоволена всім тим? Пробі, надто довго не знала вона, що таке щирість та прихильність людська, аби не завважити їх та не воздати належно. Ои яка старанна, коли порається в господі, і яка вигадлива та втішена, коли бавиться з дівчатками. Присяйбіг, Зориіі і самій хочеться бути тоді з ними, такими, як вони. Через чотири седмиці маминого гостювання на Втікичі доконечно увірувала: усе стає на круги свої, через шість седмиць і зовсім певна була: мати й не помишляє вже про повернення до Тивері. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися з тою певністю.
— Любо мені в тебе, — сказала якось мати Людомила, — та пора й честь знати.
Була б Зорина сподівана, не так боліспо прийняла б цей її умисел, а з несподіванки ледве знайшла в собі силу устояти на ногах.
— Що се ви надумали, мамцю? — запитала крізь сльози. — Чи на Тивері не набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покидаєте?
Таки не стрималася,

читати