Завантажити

коли б сусідив лише з антами, без всяких там обрів та кутригурів”.
Ходив і запевняв князя, питав щось — і знову запевняв. А князь слухав ті запевнення й ловив мить, коли можна буде заговорити з епархом про ще одну, не менш важливу, ніж ся, послугу.
Підвівся і теж пройшовся з кутка в куток.
— Я безмежно радий, — сказав, — що доля ввела мене з тобою, епарху Віталіане. Одне, доньок порятував ти мені від видимої смерті, а друге, стаєш в такій потрібній помочі.
— Стаю, княже, — запевняв і не вагався, запевняючи, епарх. — Чи я не пересвідчився за сі кілька седмиць, яких ми пругів нажили собі. Обри прийшли і сіли в Скіфії яко оборонці нашої землі, а грабують її, яко останні таті. Супокою немає від скарг куріадів скіфських, ба навіть від убогих поселян. То це в перші дні перебування на землі імперії. А що буде, коли сидітимуть у ній і літо, і друге, і трете?
— Воістину так: що буде? Плем'я се не звикло ані сіяти, ані жати, живе з того, що візьме гвалтом у сусідів. Матимеш речницю а імператором чи з тими, хто стане перед ним, так і скажи: анти — варвари лиш тому, що не хрещені, а обри ще й тому, що таті в татей. Як можна мати таких серед просвіщенного люду?
Ромей ствердно кивав головою і, вже відходячи, поцікавився:
— То я сьогодні можу й отримати те, що обіцяв князь?
— Навіть сеї миті.
— А можна... Даруй, княже, за в'їдливу звичку, чи можна спершу глянути на товар?
— Ано, прошу.
VI
Відтоді, як у теремі князя Богданка об'явилася гостя а Тивері, домочадці не пізнавали матір, а вогнищани — княгині. Сувора й строга донедавна, більше відсутня, аніж присутня на подвір'ї мужа свого, Зорина була тепер з усіма лагідна, на все приставала, коли радилися, і все дозволяла, коли прохали дозволу. В ділах землі, що лежали донедавна на ній, покладалася на мужа, в господі — на челядь та вогнищан. Сама ж перебувала більше з матір'ю та з дітьми своїми і то — найменшими. Або ходила по подвір'ю й показувала матері Людомилі, що в неї є, яка вона маєтна яко господиня, або йшла з тою ж матір'ю та з дітьми за Дитинець, сідала на осонні лід лісом чи над крутим берегом Втікича й бесідувала на дозвіллі. Тоді була аж надто світлолика та вдоволена, потішалася з вигадок та забавок невгамовних дітей своїх і хвалилася дітьми.
— Муж — велика для мене втіха, матінко гожа, та діти — чи не найбільша. Ано, такі міцні тілом і такі веселі духом ростуть. Ліпшої за сю втіху й бажати годі.
— Не кажи так, — сумирно, одначе й повчально застерігав мати. — Негоже то — хвалитися міцністю тіла. Підстереже твої казання Обида та й вчинить пагубу.
— - Коли ж так є. Тьфу, тьфу на неї, одначе так с. Бачили старших, бачите й сих, младомладих. Чи я неправду кажу? Он які дужі в бігах та борні, які галасливі. У кого тільки вдалися такі?
— Ніби немає в кого вдатися. Вітепь твій тілом був воістину муж. Та й духом також. Жити б та жити йому, коби не свавілля, що його дозволив собі Боривой, та не розбрат з князем через тоте свавілля. Йой, до сього часу малію на силі, як згадаю, що було опісля. Таке безліття обсіло рід наш, таке безліття!
Зорина нишкне, гублячи під собою твердь, і тупить зніяковіло очі.
“Боги, — зітхає. — Як не уводжу матір свою від помислів про вітця і безліття, що впало на рід по його смерті, увести все-таки не можу. Знай знаходить привід і згадує”.
— Славомир та Рад огост, — каже перегодом, — справді у вітця нашого пішли. Отроки ще і то младомладі, а зростом — мужі, серцями тверді та непохитні, не раз уже мали скаргу від дядька. А всіх інших ми з Богданком та з вами, матінко гожа, поділили. Гляньте на Гостейку та на Жалійку. Хіба не ваші, а відтак і не мої крихітки позбирали?
— Бачу те, доню, як не бачити. І тішусь, щоб знала. Ано, то справді найбільша винагорода на віку: мати дітей, бути щасливою аі своїми дітьми. Пильнуй лиш, щоб ціанувалися та були такими і в отрочі літа, як є за дитячих.
. Не каже: “Як не допильнувала я”, та Зорина й без її казань догадується: мислить саме так. Тому й поспішає покласти тим мислям край, на іншу стезю зводить матір Людомилу. Не ховала досі, не ховає й зараз того, що пережили втікичі яко нові поселенці за перших холодних і голодних літ, одначе й не смакує тими переживаннями, поспішає облишити їх та похвалитися, як живуть колишні тиверпі нині, якого мають в особі її мужа князя.
— Богданко вивіз із Тивері не лише добрі наміри бабці Доброгніви, а й мудрість вітця свого, — хвалиться матері. — Ано, так і сказав, коли прийшли сюди: “Не зазіхаймо на чуже, то й чужі не зазіхатимуть на наше”.
— І не зрікся ще того, що казав?
— Чом би мав зрікатися?
— Бо зазіхнули, доню. Гадаєш, похід обрів у землю Троянову є чимось іншим?
— Може, й ні, та Богданко твердо стоїть на своєму: ніяких походів, окрім тих,

читати