Завантажити

пішла, затинаючись, до лавиці під вікно, сіла та й захлипала. А мати й собі.
— Коли ж серце болить, — виправдовувала себе і свій несподіваний намір. — Ти тутки в добрі та супокої перебуваєш із мужем, дітьми, а в тих, що на Тивері, супостати під боком. Чи відаєш, що кутригури сидять тепер між нами і Дунаєм, а наш Веселий Діл — он яка спокуса для них?
— То ви заслоните собою і Веселий Діл, і тих, що в Веселім Долі?
— Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зітлію. Бо те й роблю що думаю, а надто поночі: що там, як там?
— Я вам не мила, бачу, — ревніше, ніж досі, заплакала Зорина. — Не можете простити того, що пішла з Богданком. А що було б, коли б залишилась при вас, мамцю моя і без Богданка? Чи відаєте, що я сама висохла б на пні і вас висушила б до краю?
— Відаю, доню, як не відати, коли є висушеною. Проте чи варто згадувати се? Ті рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тивері. Кажу ж, тривожно там та й вік свій звікувала в Тиверській землі, правдивіше' в Веселім Долі. Як можу бути тепер без нього?
І нарікала на матір, і жалілась матері -~ дарма, Людомила не переінакшила того, що надумала. Кивала на поліття, казала, воно не за горами вже, підуть дощі як вибереться тоді в таку далеку путь і як здолає її? '
— То по зимі й поїхали б?
— Ні, доню, серцем чую: маю зараз їхати. Не сказала тоді своїй кревній: “Коли б ви знали матінко, як лякає мене те, що чує ваше серце”, а попрощавшись, таки не втрималась і крикнула в угоду жалям своїм:
— Як же мені не лякатись і не балувати, коли напевне знаю: попрощались ми назавжди?
VII
Хотілось чи не хотілось того імператорові, а мусив визнати: літа не ті вже, щоб подолати неміч. Вісімдесят третє літо минає, як топче на землі цій ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш літа, знаходив у собі силу і возсідати на троні, і повелівати з трону. Нині не здатний на те. Тяжка недуга геть надломила його. Не лише з імиерією, з собою впоратись не годен. А як хотілося б... О боже праведний, як хотілося б звестися, підійти до високого, що з нього півсвіту видно, вікна та глянути на привілля земне, на милу серцю імперію. Сонце ж бо встає. А коли встає сопце, її найдалі видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить сині хвилі в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далі _ Іллі. рик, ще далі — землі Західної Римської імперії, ті, що їх повернув він до лона Візантії. Це коли дивитися з вікна на полуночпий захід, вздовж полуночних берегів Середземного моря. На полуденних ще численніші і нічим не гірші, коли не ліпші, провінції: Віфіпія, Фрігія, Геллеспонт, Лідія, Памфілія, Карія. Ще далі — Ісаврія, Кілікія, Сірія, Фінікія Ліванська, Палестина, а там — Єгипет з його перлиною на Середземномор'ї — Александрією, Лівія, преторій Африка з провінціями Завгитана, Карфаген, Тріполі, Нумідія, Мавританія, нарешті Сардінія. То це лиш ті, що лежать на захід сонця. А скільки їх лежить на полуніч від Константинополя і на схід? Від Дакії, Мізії та Фракії до Абезги і Вірменії — все Візантія і Візантія. Світе ясний, хто ж правитиме такою імперією, коли його, Юстиніана, крий боже, не стане? І хто спроможний буде правити? Юстин?
О-о, яка ж вона всесильна, ця недуга! Всього позбавила, на все наклала тв'ерду руку немочі. Лише на мислі накласти ще не може.
Силиться лягти зручніше, — дарма, не годен здолати вагу власного тіла, хоче покликати, аби прийшов хтось та вдовольнив його волю, а замість зичного голосу чув немічний, ледве чутний стогін.
І Феодора не йде, і ескулапи не поспішають клопотатися біля імператора. Невже рано ще? Одначе ж сонце давно встало, он як звеселило вже світ. Гадають, коли імператор не кличе, лежить безпомічно-непорушний, то все ще спить?
Гнівається на всіх і вже у гніві перевертається якось.
Про що він думав тільки-но, чим клопотався? Здається, бідкався, хто правитиме імперією, коли його не стане. Справді, хто ж? Таки Юстин? З роду Анастасія, здається, усіх прибрав: Іпатія, Помпея. Стривай, де ж усіх, коли діти їхні лишилися і рід як такий лишився. Як він, Юстиніан, не подумав раніш, що коли є бодай якийсь відприск роду, посягання на володарювання в імперії можливе. О боже! Мусить бодай зараз не сплохувати, лишити заповіт. Чи рід Юстинів простить йому, коли цього не станеться? Та й чого мав не статись? З якої речі? Який уже не буде з Юстина імператор, сісти на трон і правити Візантією має він. Дядечко Юстин Перший мав рацію, коли казав: “Віднині влада не повинна вислизати з ваших рук, інакше гору над усіма візьмуть сенатори-аристократи”. Він, Юстиніан, он як надійно тримав її — тридцять вісім літ. Імені Божественного удостоївся. А Юстин хіба не з того кореня? Чи освіту має гіршу, ніж всі аристократи? “Чому ж сумніваюсь тоді?” — зроджується думка та одразу ж і гасне. Ніякого сумніву: коли станеться так, що бог забере його, імператора Юстиніана, до

читати