Завантажити

І обри, і ромеї відають, далебі, що е на антах князь Полог. Та відають вони й про те, що він малів вже на силі, що дуліби пе посадили ще та чи й скоро посадять когось на місце князя Добрита. А доки не посадять та не утвердяться в мислі, що посадили кого слід, не збереться всеантське віче і не назве князя-привідцю — того з багатьох антських князів, котрий найбільш достойно дбав би про супокій на обводах. Що коли обри чи й ромеї скористаються цим і захочуть потручати їх, своїх упертих і неподатливих супостатів? З боку степу загроза здиміла, і, здається, надійно. Зате он як подвоїлася вона з боку Дунаю.
Ходить князь Волот із кутка в куток по просторій кліті чернського терема і думу думає, часом зупиняється, чогось дошукується і знову йде. Аж чує, затрубили в роги біля східних воріт, доки вдягнувся та вийшов — прискакало й гінці.
— Радій, княже! — сказали. — Світлий день настав: доньки твої прибули з чужкраюі
Де й сила взялася. Гейби оновленим відчув себе, оновленим і помолоділим. І до воріт вийшов не по-старечому прудко, і в воротах був не князь, а потішений довгожданою зустріччю вітець. Тоді вже, як обняв доньок та вгомонив бодай якось радість сердечну, передав Злату та Милану на руки жони своєї і став перед сановитим ромеєм.
— Спаси біг, добра людино, — вклонився йому, — за миле серцю діло. Проходь у терем мій і будь гостем жаданим.
Дякував та й дякував епархові, коли правились до господи, слухав подробиці порятунку і знову дякував, поселяв гостя у горішній кліті свого терема і запевняв: тут йому буде, гейби у рідної мами — і м'яко, і затишно, і вольготно. Коли гість має час та бажання, повезе його й до отньої оселі, на літні лови по озерах та перевісищах.
Епарх те й робив, що усміхався та кивав, зголошуючись, головою. Одначе до пори до часу. Почувши слово “лови”, зробив застережливий знак і сказав:
— Ні, ні. Князь мусить знати: повинність епарха зобов'язує мене бути в Томах. Відлучився лише тому, що хотів побачитися з князем-сусідою і власноручно вручити йому доньок. Вітець їхній, сподіваюсь, наготував те, що обіцяв за порятованих?
Така безцеремонність притлумила князеву втіху, а все ж він постарався не виказати того.
— Апо, — поспішив ствердити. — Усе матимеш, гостю ласкавий. Зустрінемося за обідом, побесідуємо й про се.
Уже тоді, як вийшов від ромея та причинив дворі, спіймав себе па дерзповенпій мислі і зважився: а чом би й ні? Коли спарх такий безцеремонний із ним, беручи за доньок он які соліди, коли він визнав за можливе самому прибути і взяти їх, то чому князь Волот має церемонитися? Сядуть за стіл, вип'ють для веселія, візьме і скаже: оскільки епарх має його за доброго сусіду, чи не був би він сам такий добрий і чи не став би його содругом на ромейських обводах? Борича давно немає, а сусіда-приятель оп як зарадив би в бідах, тим паче зараз, коли там об'явилися обри. Одначе як заговорить про це за столом, коли там будуть не вдвох. На таку учту, як ся, мусить запросити багатьох із чільних мужів — і думаючих, і ратних. Не кликати їх? Ба ні, того не випадає робити навіть заради такого діла, як замислив. Що то за гостина без гомінкого застілля, без дружньої бесіди за багатим на яства та питва столом. Як і без належної уваги до шановного гостя. Покличе всіх, хто є поблизу, а там уже як обійдеться. Нагода ж бо яка: повернулися доньки!
Бесіда за столом складалась не на гірше. Захмелілі тиверці знай виповнювали ромеєві братницю вином чи медами, та славили його яко достойного хвали мужа, та вірили вголос: такий не чинитиме зла на обводах, бо чистий серцем і одважен духом. А вони, тиверці, он як почитають одвагу в людях, як і чистоту намірів та діянь. Бігме, їхнє за ними не пропаде. За добро платитимуть добром, за прихильність — прихильністю.
То було те, що треба. То було навіть більше, аніж князь сподівався. Захмелівши, епарх обіцяв та й обіцяв, зрештою звівся на рівні й зажадав тиші.
— Я багато чув про слов'янську щедрість, — сказав, — як і про вірність в узах содружніх. Тепер воочію бачу: так і є. А коли так е, то знайте: я ціную сю достойність більше всіх інших. Ціную й кажу: буду гідний ваших сподіванок. Перше, що обіцяю, — город Томи і пристанище в Томах віднині відкриті для вас і ваших товарів.
— А обри? — поцікавився хтось.
— Я там волостелин, тож буде так, як я того хочу.
— На нашій путі стали їхні поплічники — кутригури.
— Кутригури, як і обри, — конюхи в імператора. Велю не ставати на вашій путі до моря — і не стануть.
— А може, — подав голос і князь, — може, доки вляжеться гнів обринів, як і кутригурів, інакше вчинимо: ромейські навінулярії ходитимуть до нас і скуповуватимуть пушнину, товари всякі.
Ромен обернувся в його бік.
— А чом би й ні, — милостиво погодився. — Розумна рада тіюя, княже. Справді, доки вляжеться гнів у

читати