Завантажити

бентежить одну з другою: страхаєтесь, аби мужів ваших не пригріли хлібосольні тиверські жони.
Котрась тільки осміхнулася знічено, а котрась і засміялась. Сміх той підхопили інші, одначе не так дружно, щоб відчулася цілковита єдність між тим, що було на серці і устах княгині, і тим, що у мислях юрми.
— Ось що скажу вам, — остепенилася Зорина й прибрала достойного княгині вигляду. — Гінця я можу послати, се не складає великого труда. Та не хотілося б постати перед князем і мужем своїм такою бідною на розум, як постали оце переді мною ви.
Жони дивилися на неї, гейби телички на нові ворота.
— Не втямили, бачу. То скажу більше: ідіть до своїх дітей і будьте терплячі. Мужі ваші не засидяться в Тивері допите, апіж встпгпс доскочптп до шіх мій гінсць. Ішли сього не станеться, тоді я визнаю себе змалілою на мислі і складу перед вами повинність.
Зорина не схибила, ба навіть явила себе перед усіма й утвердила в помислах усіх яко провидиця: на третій день по жіночому збіговиську біля її терема засурмили в роги на обводах Втікипької землі, а незабаром прискакав до Дитинця й гінець від князя.
— Воспряньте духом, люди! Світлий день настав: рать втікицька повертається з боролищ. Чули-сьте, з переятою славою та переятою змогою повертається домів!
Сурми, що в них засурмили на радощах, швидко донесли ту вість до околій, і з тих околій став з'їздитися до стольного Дитинця люд — жони і діти, ті, хто послав па січу із супостатом мужів, і ті, кому не було кого слати. Бо се неабиякі вісті і втіха теж неабияка: рать повертається, і не поганьблена — осяяна славою. Не думали про те, чи всі повертаються, кого жде світлий день, а кого — чорна осмута. Громадились та й громадились обабіч путі, ясніли видом та сподівалися: ось-ось діждуться вже тих, хто несе на знаменах славу землі своїй.
Вийшла до люду й княгиня. Стоїть, одягиспа в доладне святкове вбрання — нині на ній біле, вишите по подолу та на рукавах полоття, накинута поверх полоття червлена япончиця, така ж, як і полоття, шапка-калансува з оловирами — й силиться стримати себе, не піддатися спокусізіпнутися, як пнуться інші, й заглянути в далеч, чи не над їхав уже князь.
Не сама була на місті, поблизу воріт. Поруч сини-соколи доньки-горлиці, а ще вогнищани та вогнищанки. Одні як і княгиня, бентежились і ждали, інші мали й повинність ждучи: тримали напоготові те, що мають піднести, віншуючи князя із звитягою.
— Ідуть уже! — побачив хтось із передніх і оголосив усім.
— Ано, їдуть! — бачать і всі інші, а ті з вогнищан та поселян, що стоять ближче до лісу, виголошують уже здравиці, такі дзвінкі та зичні, що княгині крівця заливав вид, чує, тремтять ноги, одначе бере з рук вогнищанки хліб1сіль на барвистім рушнику і йде назустріч своєму слюбному мужу і князю-повелителю, котрий, бачила вже правився до неї, яснів усім своїм доброликим видом,
Від поспі роду свого і всього люду втікицького слаїілю князя та його воїв з переятою в супостата змогою й підношу на знак вдячності за порятування од зла і напасті дари землі нашої — хліб і сіль.
Князь Богдаико миттєво сшшусться, цілує спершу передані йому дари, потім — княгиню, дітей своїх, клянявться людові, що славить його здравицями, а вже потім бере на руки найменшу, Жалійку, й велить княгині:
— Я піду з дітьми, вогнищанами до люду, довершуватиму урочистості зустрічі воїв із людом, а ти поспіши до обозу та зустрінь як належить гостю.
Сторопіла й видивилася на свого повелителя.
— Кого саме? — не втерпіла.
— Матір Людомилу.
Знала, їй, княгині, не випадає виказувати воям, як і люду, те, що нуртує зараз у серці й бентежить збурене радістю, як і тривогами, серце. Та чи до воїв і чи до люду було, коли он що почула з княжих уст: до неї прибула мати Людомила. Боги світлі та боги ясні, се ж не хто-небудь — мати! Чи сподівалась на таке? Буде князь у Тивері, гадала собі, вибере час і навідає, а навідавши, знатиме, що з матір'ю, як там мати. На більше і сподіватися не сміла. Чи достойна того більшого, коли он яка невдячна була зі своєю гожою і наиласкавішою з усіх ласкавих матір'ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона є нині, через двадцять щедрих на безліття літ?!
Бігла та й бігла повз мечників, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрічати ратників, поминула, уже й путі для неї не стало, геть усю, по самі луки запрудили комонні. Та чи то прикрість для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж ітиме. Хай не бігтиме вже, однак ітиме та й ітиме, аж поки не дійде свого.
— Де обоз, вої? Чи далеко до обозу?
— За сею сотнею вже й буде, достойна, — пізнав хтось її та й поспішив із радою. — Стань і жди, зараз надійде.
— До матері поспішаєш, княгине? — не забарився поцікавитись а чи захотів виправдати

читати