Завантажити

княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дітям. А не сталося того — повинностей і зовсім побільшало. Князь не об'являвсь та й не об'являвсь, а князівство перейнялося добрими вістями та й захмеліло не тим, що сподівалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужі, повернувшись, вдоволені були ними і тим, що уготували для дітей, общини, а тоті жони взяли та й обезуміли на радощах; не про жатву піклуються, про веселе застілля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слів та питаються в княгині: “Де ж рать? Чому є замирення, а мужів немає?..”
Як будеш спокійною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворість, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким воліє потішити князя, давати устави тим, котрі самі собі не годні дати їх.
Повертаючись одного дня з таких одвідин та мізкуючи в путі, їхати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледіла нараз: з узвишшя в діл звільна рухався вервечкою ратний люд — попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники і знову обози.
“Таки йдуть... — скинулася серцем. — Таки полишили Тивер і йдуть!”
Приострожила огира й погнала напереріз воям. Знала: це не втікичі. Були б втікичі, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспішити і не поцікавитися: хто? звідки?
Так і запитала, коли над'їхала та осадила перед обозом нажаханого своїм неспокоєм огира:
— Хто будете, люди?
— Поляки, сестро гожа, та роси.
— З боролищ правитесь?
— А так.
— Що ж несете звідтам?
— Переяту змогу, супокій.
— Слава богам! І вам слава, мученики боролищ!
— Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми — ті, що взяли гору над супостатом і знаменують собою славу боролищ.
— Кожному своє, ано. Чи рать втікицька, князь Втікичі теж правляться слідом за вами?
— Ба ні, втікичі на праотній землі, при князі Тивері залишились. Пізніше будуть.
Казали те, що й Богданків гінець, а он як тішили своїм казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що її муж і князь, живий, не на цій, то па наступній, не на наступній, то аж на тамтій седмиці, а буде вдома.
Така усолоджена була цими добрими вістями чи передумала, впевнившись, — не поїхала того дня ані на недалеку звідси вервь, ані ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку і своїх кревних у тім оседку. Діти її, не полишені, ясна річ, самі на себе. Старші — Славомир, Радогост — отроки вже, віддані в молодшу княжу дружину набувати ратних навиків, молодших лишає, коли їде з Дитинця, на руки наставниці. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути і вдень і вночі з дітьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тоді навідують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани і не челядина тим паче — таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконів. А що буде в її оседку і що — з оседком, коли й далі отак складатиметься: муж — у походах та на боролищах, вона — повелителька Втікичі замість мужа? Чи тоті покони будуть знані й дотримані, ба злеліяні й вознесеш превище всього? Має утішитися іншим — що пильнує, аби був лад та супокій в усій землі? І про те комусь слід дбати, ано. Та хто подбає про рід, про спадок родовий — покони, коли не подбає мати?
Швидше повертався б князь та брав на себе турботу про землю, міць її. Дітей, як і вогнище, жадані гаразди у вогнищі, Зорина залюбки візьме на себе. І залюбки, і надійно, так надійпо, як брала до сеї ворохобні. Чи він, Богданко, пе пипіався тим, чи не казав: “У твому серці, ясна моя Зорипко, так багато пломені, а в мислях, діяпиях — здорового глузду, що мені нічо не лишається, як бути певним, що з тебе вийшла і дбайлива мати, і недремна вогнищанка, і.жона-усолода”.
У Дитинці, а тим більше в теремі знов об'явилася такою яку діти та й челядь одвикли вже бачити. І видом ясніла та обіймалася ясніючи, як її дівки, і сміялась та ласкалася з ними, як не ласкалася з того самого дня, коли князь протрубив тривожну путь та й полишив усіх тривожними. А вже що щебетала до своїх найменших та тішилася радістю-пломінню, що возбуяла на їхніх вдоволених личках, то боженьки! Лишалося б тільки споглядати ту втіху та дивуватися маминій втісі, коли б не були такі малі та не жадали бачити маму ще втішнішою, ніж є.
— Уже будете з нами, мамцю? — поцікавилася старша, Гостейка.
— Ано, уже буду з вами, діти мої милі. Бачу, заскучали за мамкою. Лишень невтішно чи и зле почували себе без неї?
— І невтішно, солоденька наша, і зле. У лісі зозулька кує, оповіщає всім: “Принесла вам, людове, ключі від вираю”, — а піти без мами не вільно. На подвірниці горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та гляділи, як вона гніздечко в'є, а нам знов не вільно. Бо челядину ляк обсів, а наставницю гризота, те й

читати