Завантажити

них путь мечами. А те пе лише поту, і крові нерідко коштувало. Той був необережний і подряпав, пробираючись між химерно сплетеним гіллям, вид свій, той руки, а вже що строям дісталося!.. Справді, на татой-волоцюг стали схожі. Зате княгиня он яка потішена була. Як же, ціла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надійшла до неї з боку чужої землі, а на вежі і вухом не повели. Ті спали після нічних чат — і спали, ясна річ, сном праведників, — ті варили страву і менш за все думали про появу княгині та ще з землі уличів.
— Ми не далі як позавчора були в них, — виправдовував себе і чатових своїх десяцький. — Казали, утигурів потято на полуденних обводах землі їхньої, обрів також погромлено й відкинуто пріч. Коли і йде зараз січа, то десь при Дунаї, а се, достойна княгиня й без мене знає, оп як далеко.
— І ви поспішили повірити й увірувати в те, що сказали поселяни-уличі. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вітер?
Десяцький мовчав і тим ще більшої додавав княгині злості.
— Завтра прийде на ваше місце інша сторожа, — пообіцяла і тим, здається, вдовольнила себе. — Ви ж станете перед княжим судом і будете судимі за недостойні воїв і оборонців землі своєї вчинки.
Пригрозила і рушила з вежі, сувора й невблаганна, рішуча в намірах своїх, а в тотій рішучості зовсім байдужа до того, що двічі купалася в Тікичі сама, купала воїв, котрі супроводжують її. Так ніби се он яка приємність, ніби не можна було залишитись на якийсь час біля ве?кі й обсушитися.
“Крута норовом, — стає на думці сотенний. — Бігме, набагато крутіша, аніж сам князь. Така справді судитиме, коли що, ні па мить по завагається”.
Траплялись па путі скотарі, по розминалася так собі, не цікавлячись, чиї вони, як ся мають, траплялися весі, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слід лаштувати перед жатвою, чи пожнуть і звезуть збіжжя до овинів, коли мужі не прибудуть із боролищ вчасно?
— Будьте старанні, — радила, — та не будьте жалісливі. Отроків ставте до діла — і на жатву, і на веректу. Най знають: у відсутність мужів ее найдосгойшша їхня повинність, та, що дорівнює ратній повинності.
Одні обіцяли та й розкланювались, інші жалілися: як пожнуть та звезуть із поля збіжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.
— Кажіть про се релейному старості, най подбав, аби упоралися і з тим, і з другим, а бачитиме, що не впораєтесь, до сусідів мусить удатися, не допоможуть — до мене. Хліб — наші найбільші статки, твердиня здоров'я і життя. Зародив він сього літа щедро, не упустіть божих щедрот, вберіть і зсипте до житниць, наступного літа може й не зародити.
Певно, усю землю мала намір об'їхати, про все довідатися і всіх напутити — не поминала жодної верві, а в верві — жодної общини. Тоді аж угомонилася, як досягли крайніх на захід сонця, а серед тих крайніх — і сторожової вежі, що стояла на путі, по якій відселенці прийшли сюди з Тивері.
Її зустріли тутки як належить і, що найбільше здивувало сотенного та його сотню, — якось незрозуміле потішено.
— Як добре, достойна княгине, — освідчилася сторожа, — що ти нагодилася: є втішні вісті з боролищ.
— Отак? Які ж саме?
— Обрів і їхніх соузників кутригурів погромлено на Тиверській землі. Укладено ряд, за яким обри обіцяють піти чи й пішли вже за Дунай, а в Придунав'ї правдиво в незайманщині лишаються самі кутригури.
— Хвала богам!
— Ано, слава й хвала!
— Хто ж приніс сі втішні вісті?
— Гінець із Тивері, від князя Богданка.
— Явіть мені його.
Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворість, стала не привідцею — просто собі жоною, а ще рівнею усім і содругом для всіх. Угледіла гінця та пересвідчилась, що він таки гінець, й зраділа не знати як, питала та допитувалася, як допитується в такій оказії кожна жона: де князь, що з князем і його раттю, як довго ще буде там, па місці недавніх боролищ, а допитавшись та удостовірившись: раті слов'янські переяли в супостата славу і переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться під кожну втікицьку крівлю благодать, — перевела дух і прикрила в солодкій замрії вічі.
— Принесімо жертву добрим богам. Тут-таки, на сім щасливім місці, сієї втішної для всіх миті.
Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, і вдячна богам за здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога і обіцялась, знову славила і знову обіцялась: люд землі Троянової не забуде їхнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву і воздасть достойно. Повернеться з боролищ рать — по всій землі задимлять капища, уся земля явить сонцеликим свою щедроту і свою вдячність.
Вертаючись до Дитинця, Зорина втішала себе певністю: нарешті позбудеться брем'я

читати