Завантажити

докупи й задихаються купно, а корови ходять у пошуках поживи і не знаходять її. Чим не порятунок тоді багате на соковиті трави Подунав'я? А сам Дупай, а риба в Дунаї?”
О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся і скажеш: доста? Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмільний. Щойно казав: сам знайду собі раду, а вже забув про те казання й ладеп слухатись інших, та що інших — недруга свого і супостата.
“А коли так треба? — шукає виправдання. — Чи я один такий? Чи всі, що довкола мене, інші? Хай розглянуться та приглянуться до себе. Апо, хай розглянуться та приглянуться!..”
І не став сумніватися вже, полинув мпслію шукати виправдання. Мав один з другим спійману в річці, па поду, у морі рибу й почував себе неабияк вдоволеним, осміхався й казав: “Я ситий”. І сьогодні, і завтра, і позавтра так. А нагледів опісля, що десь хтось мас більше — і розширив очі: “Ти ба!” Приручив один з другим козу, затим — коня, корову, уситився набилом, замав домашне м'ясо — і востожертвував, а впсторжествувавніи, кинув ті псі око ії: “Ого-го-го-го-го-о!!! Я — цар земний, моїй волі скорилася твар — і одна, і друга, і десята. Хто є мудріший за мене і щасливіший?” А розглянувся той щасливий та побачив: у тогось більше їх — і кіз, і корів, і комопріг, вибалушпи з дива очі і засуєтився: “Як же це? Чому це? Де добути, аби мати стільки ж, і то — негайно?” Були часи, коли усі ходили, прикриті шкурою, спали па шкурі й ніжилися біля жони своєї, прикриті тісю ж шкурою. А нагледіли, що хтось поставив намста з шкур, затамували віддих і заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й ліпший. І мали. Не лише для себе, а й для дітей своїх, для всього роду. Ось тільки вдовольнити себе так і не змогли. Ані тоді, ані пізніше. Бо чого, справді, має бути вдоволена людина і чому він, хан Заверган, яко один із людей, має лишатися вдоволений тим, що має на Онгулі, коли бачить і знає: у обрів ліпше, ніж у кутригурів, у антів ліпше, ніж у обрів, у ромеїв ліпше, ніж у всіх? Чи то до лиця привідці племені цуратися ліпшого й вагатися перед можливістю мати ліпше?
— Кутригури! — звівся в стременах і руку високо підніс, аби побачили його і чули, що скаже перед січею. — Усі ви воліли свого часу піти за Дунай, сісти на плодоносних землях Скіфії чи й Мізії. І пішли б, і сіли б там, коли б не зрадливі утигури. В найщасливішу мить злету сили кутригурської сплюндрували вони землю пашу і тим знесилили пас, ввели в ганьбу й накинули підневільні шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так, що ми оііишілисьтаки при Дунаї і яко володарі цих пасовиськ, озер і річок. Соузники наші, обрп, пішли за Дупай і сіли за широким Дунаєм, а відтяту в антів, землю уступили нам у довічне і неподільне володіння. Виділи, яка вона, придунайська земля? Втямили, що це і с те, чого ми шукали?
— А так! — дружно відгукнулися тисячі.
— То втямте і іпше: аби всидіти тут і мати вольготпість замість тісноти, мусимо піти на знесилених у січах антів і відкинути їх за Богепь-ріку. З памп, сородіїчі мої, Таїїга і об|)іі також!
Перший оголив меча, приострожив огіїра і, розвертаючись, покликав сородпчів своїх па подвиг і славу. Чув: воин йдуть за ним, і йдуть потужно, всією, що с під його рукою, сіілою. Переймався відчуттям тієї спли, бусстіо огира, що шаленів під ним, а ока не спускав із антів.
Бачив-бо: воііл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться і вломлятся в іхні лави. Привиці стали вже на чоли тісяч, зняли, як і він, мечі, кличуть мужів своїх, всю рать іти вперед — лава на лаву, тнсячіа на тисячу.
Силі надавалася сила. Дудніла бита копитами земля, дудніло ііебо, переймаючись тривогами землі, свистів повз вуха потривожоти, і лиш серця людські, малі й беззахисні, німіли від того дудніння в грудях. Викинув кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на всю кінську пору. Страх перед неминучим став повелінням неминучого, а воля привідці — волею всіх. Єдине, що було свого ще в кожному і пульсувало в тім'ї кожного — мисль: як буде і що буде, коли зійдуться з супостатом і вдарять сулицями о щити, а мечами о мечі?
Не міг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо уже з антами і добре видів: попереду антських лав пре на буйногривім огирі витязь із ялівцем на шоломі. Князі,. Невже той самий, з яким так втішно бесідував колись про переправу через Дунай? Іде прямісінько на нього, Завергана. Якою ж нині буде їхня бесіда і чим завершиться? Як і тоді, сердечною згодою чи, може...
Коли постали однії перед одним і націлились один на одного сулицями, Завергап побачив і збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той, що вів із ним перетрактації. Схожий на Волота, а все ж не Волот.
“Син” — майнула мисль і, мабуть, примусила схитнутися серце, а серце схитнуло руку: тієї ж миті почув разючий удар під груди, там, де був щит і була сподіванка па надійне прикриття.
— Як же цс? Чому це? — питався, усе ще не вірячи, що

читати