Завантажити

тих, що завинили! — вимагали й турми.
По один і по другий бік від Баянового намету і на деякій відсталі від нього стояли підвладні липі волі кагана комонники. Стояли й пильно стежили за повелителем своїм, а зачувши присуд радних, підібрали поводи, відв'язали приторочені до сідел аркани. І не даремно. Каган обернувся до одних, обернувся до других і повелів виконувати волю більшості. Комонники рвонули з копита і, підохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення чи торжества, бурею налетіли на приречених, вправно зашторгнули на їхніх шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.
Усе те сталося на диво швидко. Коли карателі зникли, & перед турмами вляглася тиша, не кожен повірив, що вирок викопано вже, і занімів, очікуючи гіршого.
— Слава Баяну! — знайшовся котрийсь із передніх і розрядив гнітючу німотність вітанням. — Слава непереможному каганові аварів!
— Слава!!! Слава!!!
Комонники зняли до неба мечі і тим присягалися Небом у довічній вірності своєму каганові, кричали, ширячі темні роти, здравицю — і тим теж засвідчували: вони з каганом і ладні на все заради кагана. Хай скаже, на кого йти — і підуть, хай повелить умерти — і вмруть, не посоромивши імені свого, родів своїх, тим паче імені повелителя.
— Слава й хвала тобі, мудрий привідцю! Слава й хвала! — горланили, а надто найближчі — терхани.
І Баян сприйняв їхню хвалу як належне, поцінував щирість, з якою виголошувалась вона, а вже потім і сам розщедрився.
— Авари! — підняв над головою меча, вимагаючи тиші. — Коли вже ми зійшлися купно, та порозумілися, та стали знову такими, як були — вірні собі і певні себе, одкрию серце вам, витязі мої, і тим одкриюсь весь, як є. Не затим вів вас на антів, аби ви настрахали їх силою нашою, заволоділи всією, що є там, живністю і утвердились в Аптії, яко нові володарі землі. Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про неї оповідають ті, хто бачив її всього лиш одпим оком. Інші помисли володіли мною, коли йшов на антів, отож і путь уготував вам іншу. Доки ви стиналися з ними, сли мої побували в імператора візантійського й повернулися від нього з щасливої для лсіх пас ясию: імперія дві: нам з;а Дунаем ліпші, ніж у аитіл, оглілні дозвіл исслшівся них зилілях.
І знову гриміли околії від здравиць, що їх виголошували аварські турми своєму привідці — Баянові. Тож і Баян змушений був удруге піднести меча, благаючи, аби вислухали його до кінця.
— Я не все сказав вам, витязі мої. Імператор не просто запрошує пас оселитися по той бік Дунаю, на плодоносних землях Скіфії та Мізії, він ставить нас між собою і антами и воліє, аби були другою Довгою стіною між імперією та слов'янами. За се, — Баян перевів дух, а поки переводив, ще раз окинув зором турми... — За се імператор Візантії бере на себе повинність іілатпти нам щоліта по вісімдесят тисяч золотих римських солід.
Авари торжествували. Тепер уже не лише мочі підносили над собою, злітали до пеба волохаті шапки, гриміло тисячоголосе “згода”, “слава”, “хвала”, і так дужо, що навіть крнцово непохитний перед воями Баян подобрішав серцем і виказав щось на зразок розчуленості.
— Тож і велю! — каган знову підніс меча й закликав до тиші. — Тож і велю вам, сородичі мої й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто поліг на цій землі і заслуговує шани, та й гостріть мечі, набирайтеся спаги і сили, аби поквитатися з аптами за потятих. Підемо звідси не раніш, як поквитаємося та лишимо належну пам'ять по собі. Землю ж, Що відторгнули ви у антів, не полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим у намірах соузних — кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землі Антській. Настануть ліпші часи, ми ще повернемося сюди і запитаємо в антів: як смілії противитися нам, аварам?
XXVI
Так і мислив собі Баян чи щось примусило його одміінітії виколисані раніш помисли, локвитання з антами тривало до самої зими, стало брем'ям для антів і ііа всю зиму. Пап і не було великих січ із обрами, та були спроби нав'язати січу, проникнути в глибини Тивирської та Улицької землі й пограбувати людність. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводів не лише тиверців та уличів, а іі дулібів і купно з ними росичів та втікичів. Ліпше на передлітті, і то коли почала спадати в Дунаї вода, принесли звідтам жадані вісті: обрії лаштуються до поропрагіи.
Усі полигшено зітхнули, а князьь Волот і поготів. Ратні тривогі, туринти про зимівлю в Тиверській землі неимолирно великої сили комонних лягли передусім па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпілн геть усі княжі житниці та скотниці, спорожніли й людсьі;. Бо сутужію було з живністю для воїв, а іде сутужніш із оброком для комоней. Змушений був забирати все, що було в поселян, посилати валки залубнів у сусідці землі. На лихо и князь Добрит занеміг. Взимку лиш скаржився на задуху та болі в серці, а з настанням тепла і зовсім зліг.

читати