Завантажити

більше сумуючи, аніж тішачись зустріччю із свідками отрочих літ (чого — сам не відав), натрапив якось на мачуху. Була надміру потривожена і не до лиця княгині спішна. А ще світилася в тій тривозі своїй таким до наготи видимим світлом прихильності, кревної єдності з ним, що не відгукнутися па її прихильність годі було й помишляти. Чув, скинувся серцем і прискорив ходу, бо встиг подумати, зближаючись: даремно він холодно ставиться до мачухи; видять боги, вона не така вже й чужа йому.
— Біда, Богданку, — не сказала — видихнула з себе. — Прибув із обводір гінець, тривожну вість приніс: кутригури ідуть на нас.
— Обри чи таки кутригури?
— Сказав, кутригури.
Сам угомонився і мачуху визнав за потрібне угомонити.
— Коли так, — мовив і поклав свою заспокійливу десницю па її плече, — коли тільки кутригури, то це ще невелика біда, матінко Миловидо. Нас тут он скільки, вгомонимо їх і відкинемо геть.
— Князь-вітець сказав, аби звернулася передусім до тебе, коли що.
— Спаси біг і князя, і вас, гожа господине. Ідіть до дітей та будьте з дітьми. Я сам оповіщу про все, що гряде на нас, і воєводу, і князів.
Стояли на пригірку всі три. Князь Острозор попереду, Богданко одесную від нього і дещо позаду, Зборко ошуюю і теж позаду. Усі на рослих, вігулянних на дозвіллі огирах, прі повній броні і ратніх обладунках.
— Що кажуть ті, кого посплали на звіди? — порушив тишу Острозор.
— Все те ж, — Богдапко йому. — Обрів серед виставлених супроти пас і:омоііпііі;ів помас.
— Тут, при Завергапові, немає. А далі?
— Далі теж. Люди паші ходили до Дунаю. Окрім кутригурів, нікого не подибували.
— Боюсь, що ее пе так.
— Чому не так?
— Що він собі мислить тоді, Заверган? Не відає, яка у нас сила, чи втратив усякий глузд?
— Дуже можливо, що й не відає, — відповів за Богданка князь Зборко. — Звідуни його могли нагледіти, як ішли з Тивері тисячі дулібів, і датн неправдиві звіди: усі інші апти, мовляв, пішли в свої землі; лишились тиверці, а тиверці он як поріділи після січі з обрами.
— Діла-а, — зітхнув Острозор. — Не станемо ж ми виставляти перед ним усіх, хто є в лісі і хто прихований за лісом. Дивись і збагни, мовляв, па кого знімаєш руку. Негоже то.
— Чому негоже?
— Доки не знаємо справжніх умислів Завергапа, не варто виказувати себе такими, як є.
Відали б князі антські, які вони, Завергапові умисли, не вагалися б. І впіішли б всією раттю, і нарочитих послали б та сказали: “Нощо пасіюєш, хане? Перед тобою не лише тиверці — втікичі, росичі, уличі. Чи тобі помишляти про звитягу над такою силою? Проллєш ріки крові і дарма”. Бо хан Завергап вагався-таки: іти на антів чи не йти, довершувати те, що започаткували з безуму жадібні до чужого кметі, а чи вийти й сказати антам: “Плачу за їхній безум і татьбу вражду і тим засвідчую покору”. Апо, він був такий непевний у намірах своїх, що доста було кинутії на шальку сумнівів один-єдиний резон, як сумніви взяли б гору над намірами й поклали б край затіяному. Бо не з власної волі збирає кутригурські тисячі і має намір потручати ними антів. Каган аварський висить на його шиї. Мало , йому того, що оп скільки поїв полягло у походах супроти Іантів, велить сісти тепер між ним та антами й бути його твердю на Антській -землі. А як будеш нею, аварською твердю, коли тої тверді як у зайця хвоста? Мусить слухатись і другої ради-повеління: “Скористайся тим, що князі антські пішли восвоясі, а тверські лави оп як поріділи, сгримуючи наші турми, івидкинь.. антів за БОНТЕріку. Без цього важко буде усидіти тобіна Дунаї.
Було чому дивуватися, слухаючи таке, і Завертай поривався перечити: не варто ламати щойно укладений ряд; кутригурські лави не менше поріділи, ніж тверські, їм і без цього походу незатишно буде при Дунаї, — та згадав, кому збирається перечити, і змирився.
— Коритимусь, — поклав собі, — доки Баян поблизу. Піде за Дунай, іпше вчиню. Матиму розв'язані руки, а з роз.в'язаними руками знайду собі раду. Може, замирю з антамп і заприятелюю замиривши, а може, й зовсім залишу їм землю при Дунаї, подамся на Онгул, сяду, де сидів, та й плюну звідтам па Баяна. Теж відшукався содруг і соузник. Ції кутригури забули, в яку ганьбу увів їх, якого урону завдав підступністю своєю і скільки крові пролито через тоту підступність.
Присяйбіг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та пішов опісля по Тнверській землі, побачив, які соковиті трави на просторих галявах Придупав'я, і знову завагався.
“А може, Баян діло каже? Земля по Опгулу нікуди від мене не втече. І від моїх родів теж. Як випасали, так і випасатимуть там табуни комоней, отари овець, череди корів. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим паче в спечні літа, коли на Онгулі вигорає трава, міліють ріки, висихають і без того ненадійні озера-поди, а вівці збираються

читати