Завантажити

він вилетів із сідла, падає на землю уражений, і уражений смертельно.
Десь іржали комопі, чулися гнівні, одначе віддалено приглушені веління і що пріїглушсніші, наче з-за стіни, погрози та прокляття, а хап ловив те кінцем вуха і думав останнім зблиском пам'яті: “Це все. Це кінець. Що ж буде з січею без мене і що — з кутригурами по січі?”
 
ЧАСТИНА ДРУГА.
ОБРИ
 
“До тебе йде найбільший і найсильн'іший народ, нездоланне аварське плсл''я; вино спроможне легко відбити, липад ворогів твоїх і знищити їх. Ось чому тобі вигідно укласти а аварами угоду - — матимеш в їхній особі чудових захисників землі своєї. Одначе вони лише в тому разі будуть підтримувати дружні стосунки а римською державою, коли матимуть від тебе дорогоцінні подарунки 1 гроші щорічно, а ще будуть поселені тобою на плодоносній землі”.
Менандр Протиктор, заява аварського посла імператорові Юстиніану.
 
“Володарю! Успадковуючи владу вітця свого, ти зобов'язаний і друзям вітчизни віддячувати так, як віддячував він... Вітцю твоєму, котрий милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що не нападали на римські володіння, хоча й мали таку можливість. Більше того, ми знищили одночасно тих своїх сусідів-варварів, котрі постійно спустошували Фракію.
...Ми певні, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлііну, що платитимеш нам більше, ніж платив твій вітець”.
Менандр Протиктор, заява аварського посла імператорові Юстину Другому.
 
“Ви зухвало вимагаєте від нас і разом з тим просите. Гадаєте, цією плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподіванкам вашим не судилося здійснитись. Ви не обманите нас лестощами і не застрахаєте погрозами. Я дам вам більше, ніж вітець мій: примушу вас отямитись, коли ви аж надто вже загордилися. Я ніколи. не потребуватиму союзу з вами. Ви нічого не матимете від нас, окрім хіба того, що вважатимемо за потрібне дати вам у нагороду за службу”.
Менандр Протиктор, відповідь імперитора Юстина Другого аварам
 
І
Бабцю Доброгніво, ласкава моя баянко! Солодкими були ваші слова, ще солодшими мислі про боже повеління — жити у мирі та злагоді, а люд земний інше, бач, велить: хочеш бути вільним, незавериженим, носи при собі меча.
Чому так є? У бабці аж надто древнє розуміння закону і благодаті чи мислі та сподівання добронравних ніколи не були і не будуть сумісні з тим, що є? Щось дуже схоже на це. Он як увірував свого часу в те, що казала його бабця, весь відселенський люд мав намір вести її стезею — знайти не тільки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки іювів своїх втікичів на січу і раз, і вдруге, і втрете. Більше того, здиміли ось обри, угомонили кутригурів — і ніби не по собі стало. Довкола свій люд, своя земля, є навіть кревні, а серцю незатишно, чогось хоче, кудись поривається. Таки до милого серцю затишку — на Втікич? А втім, схоже, ніби й інший хробак точить серце: пе все зробив він на Тивері, лишившись за вітця свого. Певно, не слід було уповати па вмовляння кутригурів припинити січу, гнати мусив би їх по сам Дунай, доки не зробив би вільною всю Тивер.
“А коли б сталося те, на що патякали кутригури: в противнім разі змушені будуть вдатися за поміччю до обрів? То ж повий розбрат і нова січа! Чи пониззя, в яке відтіснили їх, така волика втрата для Тивері? Зате по сусідитимуть з обрами. І кутригури лишилися вдячні за милосердя. Тії вдячність немало важитиме в будучий!”.
Швидше приїлдіпі би князь-чтець. Доповів би, що зробиш без нього в Тиворскій землі, та й знав би вже, чи так зрочин.
Поляни, роси, уліпі встигли податися додому. Певію, ипруюн. по січі, сбавлять богів, собо. Бо такії повернулися з породит, із :лиі гягоіо — такою, що про неї годі було ії мислити. Нсмас :іа Дніпром обрів, пришптіпкнуть, будучи погромленними, утигури і кутригури. А то солодка втіха, тим паче для уличів, полян, та й для пих, втікичів. Лиш Тингрі як ікі Суло, таї; і було супокою. А, під боком підступні ромеї, будуть й жорстокі, схилі.пі до татьби обри. Нараз розчинилися двері і на порозі став челядник:
— Княже, ромейські гості прибули до Черна.
— То й що? Без мене немає кому дати дозвіл на торг?
— Дати е кому, та иавікулярій хоче бачіїти ішязя.
— Ну, то вели, най заходить.
Гість не забарився. Був непоказний із себе — занадто дрібним тілом, зате он який меткий. Рвійно переступив через поріг, зміряв бистрим зором Богданка і вже потім назвався.
— Навікулярій з пристанища Томи Несторій.
— Син княжий Богданко. Челядь доповіла мені: гостю і мужу з ромеїв тра було бачити князя Тивері. Його немає нині в Черні. Я є тут за нього. Коли в навікулярія невідкладне діло, можу вислухати.
Несторій ще раз розглянувся і, завваживши, що челядника немає при бесіді, прибрав довірливішого вигляду.
— У мене приємні для

читати