Завантажити

пригадати, що один є сином своєму вітцеві, а другий — вітцем синові. А вже як пригадали, не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила їх ще в день зачатія Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя їхнього Білобог. Обіймались 'розчулено й розточали жалі па безліття, котрому дозволено було розлучити їх; воздавали хвалу благословенній у божих діяннях миті, котра звела докупи, і знову обіймалися.
— Боги світлі та боги ясні! — перший опам'ятався й подав голос князь Волот. — Стільки літ не бачитись. Як же ти іни^иі там, сину мій, у чужіші? Чому іменуєш так себе і люд свій — втікичі?
— Про се потім, отче, як зійдемося по січі. Кажи, куди і супроти кого вести їх, моїх втікичів?
Волот не зводив із нього замилуваних очей. Он який муж і який князь виріс із побореного свого часу неміччю Богданка.
— Там і без нас упораються вже. А втім, скільки маєш нри собі мужів, князю втікичів?
— Три тисячі.
— Ов!
— А ще князі Острозор та Зборко ведуть своїх. У них набагато більше воїв, ніж у мене, тому й запізнюються.
— Тоді оце і е вона, наша переята в обрів змога. Бери дві тисячі й скачи туди — показав ошуюю, — до воєводи Власта. Решту комонників твоїх поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цім боролищі здолаємо обрів, а й па майбутнє закаляемо їм ходити в нашу землю.
XXV
Таким Баяна, далебі, й не бачили ще. Сидів па звичнім для привідці місці в наметі темний і грізний, мовби обтяжена перунами хмара. І очі примружив так, ніби цілився на когось, і голову вбирав та й вбирав у плечі. Ось-ось, здавалося, відштовхнеться й кинеться на першого-ліпшого з радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло і не випустить уже, доки не побачить виваленого в знемозі язика. Хай береже Небо від такого гніву. Було б ліпше не належати до його радних і не бути тут цієї нещасливої миті. А так, то було б найліпше.
— Турми, що ходили сьогодні на антів, тут? — почули нарешті його голос.
— Тут, Ясноликий.
— Тер хани, що були привідцями в тих турмах, також тут?
— Окрім тих, достойний повелителю, котрі упали смертю хоробрих.
— Хоробрих у мене немає! — гримнув дужим, тим, що гне до землі, голосом. — Хоробрі вмирають на путі до слави, а ііе такої, як ця, ганьби.
Підвівся, рвійний, і повелів тим, кого це стосувалося:
— Коня мені!
Конюхи не барилися, та й каган не зволікав. Вихопився па високого, певгамовпото, як і сам, огира й постав перед турмаміт псупокорепо ллопамірепии, ще лтотіттпій ніж там, у наметі, lie зупинявся надовго. Здибив свого Білогривка перед одною з турм — і подався далі, здибив перед другою — і знову подався. Схоже, ніби вишукував когось і, не знаходячи, пасіював.
— Ви не достойні носити ім'я предків своїх, — вгомонив нарешті огира й став там, звідки усім був би видимий, всіма почутий. — Зганьбили те ім'я, а відтак себе, роди свої, і за законами племені заслуговуєте найвищої кари — вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не всі стенулися й оступились перед антами, побігли з боролища. В ратнім подвигу, як і в ратній ганьбі, е привідці. Вкажіть мені на них — і я звільню всіх інших від ганебного імені відступників і страхопудів, поверну кожному, хто очиститься, право називатися витязем і аваром.
Турми німували, і доволі довго. Каган почав уже хмуритись, вбирати голову в плечі, ось-ось, здавалося, втратить терпець і заволає: “Геть з очей моїх!” Та тієї миті десь там, у глибині, зачулися спершу обурені голоси, далі — гомін, ще далі — суперечка-нарікання, ба справжня ворохобня.
Баян відчув себе вдоволеним і не поспішав втручатися. Коли так, він може бути й терпеливим, тим паче, що великого терпіння, здається, не треба: турми клекочуть уже гнівом, викидають та й викидають із лав своїх тих, що завинили.
— Скарай їх, Ясноликий! — вимагали. — Це ті, що побігли з боролища. Це їхній страх став ганьбою для всіх.
Ті, кого виштовхували, уперто не піддавалися, силились повернутися назад й сховатися у юрмиську людському. Та марні були вони, їхні зусилля. Хто сховає, стане на поміч, коли в кожного серце усе ще відсиджується в п'ятах, а думка поспішає втішитись і оглядається тішачись: чи то ж правда, що всіх інших залишать у супокої, що цими жертвами й відкупляться від біди?
Усіх їх, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не так і багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних і запитав, яким буде присуд: хай страхопуди й відступники беруть роди свої та йдуть із ними, куди бачать, чи радні мають намір покарати їх в інший спосіб, — ті по вагалися вже і не німували, як досі.
— Пощо карати роди? — сказали. — Чи роди винні, що ці страхопуди ввели їх у сором і ганьбу? Будь справедливій, о достойний із достойних, скарай липі відступників, і скарай найлютішою карою — смертю.
— А так, скарай лиш

читати