Завантажити

Послати звідунів, аби проникли між обрів та вивідали, про що дбають обри, які виношують наміри? А чи те дасть щось? Он скількох слав — і все дарма, яко в бездну кануть. І за поміччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий безсилий є, хоч і втратив немало. Он скільки їх, воїв тиверських, дулібських, і ошуюю, і одесную, і за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрібен лиш час, аби отямилися після кривавиці та возбуяли духом і певністю.
І сидить, прихилившись до дерева, думає про те, і виходить над самий берег та приглядається до повитого вже сутінню боролища за рікою, теж думає та дошукується бажаного. Аж поки не заіскрилось воно спасенною іскрою в його думах: поле брані усіяне трупом як антів, так і обрів; чому б не вийти завтра і не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш ніж продовжити брань між живими, віддаймо шану полеглим. Чи обри такі вже байдужі до потятих? Чи в них немає повинності одного перед одним, як і перед поконом предків: віддай належне побратимові, хтось, десь, колись віддасть його й тобі? В усіх племен се не тільки покон — перша заповідь, не може бути, аби вона обходила обрів. Бачать-бо і знають: коли не приберуть із боролища побратимів, їм клюватимуть завтра очі дзьобаті птахи, їх їстиме дикий звір, топтатимуть, коли почнеться нова січа, комоні. А трупу он скільки. Де схрестять мечі завтра, післязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.
— Отроче! — зично кличе найближчого з сторожі й простує до свого намету. — Тисяцьких до мене, і то негайно.
Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очолені Старком дуліби, а серед дулібів не лише Старк тисяцький, відособлені від привідці січі з обрами й ті з тиверських тисяч, що їх взяли під свою руку воєводи Власт та Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу і за всіма примітив: сподіваються найгіршого.
Тож перше, що вчипив, — постарався заспокоїти соратникін гіюїх, тю стан :іколікати і з усім іппіплі.
— Хто під до обрів яко нарочитип? — литав і кинув допитливий позирк на всіх і на кожного зокрема. Тисяцькі теж переглянулися.
— А треба йти нам?
Завжди упошльпошій і неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритність: був перший, хто зважився запитати і тим уже заперечити князеві.
— Домовлятимемося ж не з конюхами — з терханами, тож маємо послати такого, котрий міг би вести річ на рівних.
— А чи не забагато честі для обрів, най вони будуть навіть і терхапи? — знову Чужкрай. — Як на мене, доста буде й сотенного. У моїй тисячі, до речі, є такий, що на словесах за всіх нас упорається.
Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспішав.
— Чужкрай правду рече, — скористалися князевою мовчанкою інші тисяцькі. — Хіба смерть Мезаміра не повеліває нам: будьте обачні, а паче всього з обрами.
Нелегко князеві визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що вдіє? Таки поспішив, таки не розмислив як слід.
— Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого. Втовкмачував та й втовкмачував сотенному, як має поводитись, ставши перед аварами, що казати, аби домогтися від них згоди на тимчасове замирення.
— Багато не теревень із ними. Скажи одне: негоже живим являти зневагу до потятих. Честь воїв і витязів зобов'язує віддати їх вогню чи поховати з належною шаною і тим воздати хвалу їхньому подвигу, а собі підготувати поле для грядущої січі. Що б не казали тобі, наполягай на цьому, бий по гордині їхній саме цим.
І хотів, і боявся вірити, що перемир'я з обрами можливе. Нуртували-бо, з усього видпо, лаштувалися до січі. А тих, хто налаштувався на січу, важко спинити. І все ж попробує. Звертається ж до них не з чим-небудь, із здравим умислом, і звертається не до скаженого Баяна, — до терханів. Невже серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за нікчемну примху.
Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого від антів. Довго довелося стовбичити йому укупі з супроводом неподалік від табору асійських зайд. Нарешті покликали. І тримали там, на перотрактаціях, недовго. Коли ж нарочитий вийшов і рушив у зворотну путь, коли зблип нарешті :і кілисм ті осміхнувся своїю білозубою усмішкою, гупігіу по лішлоси: пит. Волот, вирвав у чорнобожої служниці — мораші для себе, воїв своїх, ба для всієї землі їроянової жадані три доби і тим домігся, чого хотів. Ано, тим і домігся! Бо багато води стечи за дароване долею перемир'я. Буде час і розмислити, і перепочити, і зібратися з силою та розставити, як підказують розмисли, ту ратну силу, що є і що може прибути за сі три доби в поміч від східних антів.
Гінці те й робили, що каламутили ріку та виїздили на пагорб за рікою, де став па вороному, як ніч, огирі князь Волот і доглядався до січі, що лютувала та колобродила, лютуючи, і ошуюю, і одесную, і прямо перед ним. Уже й не

читати