Завантажити

підвівся й підпер головою памета Мезамір. — Коли повелиш вирушати?
— Бажано завтра. А втім, надто поспішати теж не слід. Підбери собі достойних антського сольства мужів, надійну охорону.
— Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.
— Більше нема потреби брати.
— Тоді най піде зі мною брат Келагаст разом із сотнею своєю.
— Чому само Келагаст? Він надто молод, Мезаміре а там всяке може статися.
— Молодість — пе завада, князю. Коли дійде до меча і сулиці, саме вона стане в пригоді. А, крім того, Келагаст брат мені, хочу, аби привчався і до сольства, і до ризикованих виправ. Таким було повеління вітця нашого: старший має навчати молодшого, а молодший — бути поміччю для старшого.
Добрит не поспішав погоджуватись, та врешті зважився і вирік:
— Най буде по-твоєму. Об однім проситиму: бережіть : себе. Ви оба потрібні землі Дулібській, а ти, Мезаміре, ще й Данаї.
І проводжав слів своїх у тривожну путь — потерпав за них, і провів — не переставав потерпати. Чи впораються?. Повинність он яка, а вони такі молоді і такі дерзновенні оба. Зате Мезамір з Келагастом не вельми журились тим, що правляться до самих аварів.— Вчись, Келагасте, — казав Мезамір братові, як обводити бевзів довкола пальця. Зараз переправимося і я видам їм себе за візантійського сенатора. — Як то?
— А так. Річчю візантійською володію. Скажу, через Антію правлюсь, тому й челядь та охорону маю антську.
— Там, у наметі Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти насправді.
— Там — інша річ. Важливо, аби тут не накоїли лиха.
Злі є після невдач, а від злих всього можна ждати. На імператора ж он як уповають нині. Якже, кличе на свою землю, обіцяє золоті гори. Побачиш, яко вівці вмовкнуть, довідавшись, що перед ними сол від самого імператора. і яко ті ж вівці пропускатимуть нас всюди.
Келагаст не йняв тому віри, а переконавшись опісля, що так і є, і кутигури, і обри, зачувши ромейську річ, ніде й пальцем не зачепили їхнє сольство, неабияк позаздрив братові: та він тримається яко справжній сол і муж. Коли .і де встиг навчитися такому?
А все ж щасливі миті не довго слалися антському сольству під ноги. Каган, на відміну від усіх сородичів своїх, затявся й не починає перетрактацій. Мезамір і так, і сяк із тими, що заступали до нього путь, — дарма. “Каган думає, — казали. — Настане час — покличе”.
Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цілу седмицю. Миио день, другий — покличе. Та ба, на третю добу пішло вже, а обри вдають, що не помічають антських слів, не відають, що тут-таки, в стійбищі, розбито їхній намет, випасаються комоні поза стійбищем.
“Що за оказія! — обурюється Мезамір. — Догадуються, про що йтиме річ, і не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли аварські вої перейдуть через Дністер і потреба в розмові відпаде сама по собі? А може, у них, як і в просвіщенпих ромеїв, путь до кагана лежить через донатії? А чом би й ні? Хто живе з татьби, той не побрезгує й подачками”.
Надумався і став топтати стезю до обрів, що стояли ближче до каганового намету. З одним заговорив — покосився люто й пішов мовчазний, з другим — те саме. Уже й надію було втратив, аж гульк — іде такий собі, не вельми показний із себе, іде й кидає в його бік позирки та ховає їх мерщій, гейби каже тим: ходи щось скажу.
Мезамір не був би Мезаміром, коли б не скористався тим, що йшло йому до рук. Діждався, коли обрин ішов не сам, і спинив напівдорозі.
— Достойний, — сказав. — Чи не повідаєш, де можна взяти води?
— Там, — показав на ріку.
— Там — ні, — бридливо скривився Мезамір. — В річці бродять комоні. Почайна або криниця є десь?
Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.
— Є, е й почайна.
— Піди та принеси з неї води, — швидше повелів, апіж попрохав Мезамір і, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солід.
Той вибалушив з дива очі, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись, головою.
Коли приніс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства, Мезамірові ніхто не заважав уже поговорити з обрином.
— Чим заклопотаний каган? — почав із найголовнішого. — Чому не приймає нас? Чи не чув, коли прийме? Обрин помонявся і вирік:
— Тобі ліпше не йти зараз до нього.
— Не йти? А се ж чому?
Відповіддю на те був позирк повитих сум'яттям очей і мовчання. Ще позирк, і що мовчання.
Мезамір поліз до кишені, добув там пару солід і виважив їх на долоні.
— Бери і будь содругом мені, скажи: чому?
— Кагану надійшли недобрі вісті з уличів. Утнгури розбиті наголову. Наші турми теж змушені були рятуватися втечею.
ОТ воно як. То се ж добре! Се і є той час, коли

читати