Завантажити

У тому й була, мабуть, зверхність воїв-утигурів. Коли ж доходило до січі, кожен із них в змиг ока опинявся на спині нажаханої чи й перепудженої гиком та свистом тварі й лишався відкритим як для меча, так і для сулиці. Бо не мав ані шолома, як усі інші, ані лат, як ромеї. Вся надія утигура на власну спритність, на меч і сулицю, а ще на кудлату шапку-калансуву, на вивернуту, як і калапсува, вовною назовні гуню. Летить такий швидше вітру і навальніше коршуна, що падає з неба, й, здасться, нічим не зупинити його.
Об'явившись тут, на долині перед Шуйцею Онгулу, утигури не виказували апі спритності, ані навальності. Правилися турмою, одні (либопь, привідці) спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелівали тим, що були ближче до них, інші, спонукувані повелінням, гнали комоней ошуюю, одесную чи й прямісінько до ріки. Вся решта почувала себе цілковито безпечною і видимо упокореною. Сумнівів не лишалося: побоювання тисяцького Буймира даремні. Утигури не відають, що жде їх за три-чотири стрельбища. І комонників своїх послали на Сорочий Брід не тому, що хочуть ударити антам у спину. Вопи повні: опір зламано, перейдуть через ріку, що тече неподалік, і підуть гуляти ніким не захищеною землею.
— Санділ шле-таки до Шуиці Опгулу звідунів, — обернувся Зборко й переглянувся з радниками, що стояли при ньому. — Перекажіть у передій лави, хай підпустять їх до самих завалів, а вже перед запалами зпімуть з комоней стрілами чи сулицями, коли обійдуть якимось дивом і по стануть здобиччю вовчих ям.
Так і сталося б, мабуть, коли б остро.юрі степовики іш нагледіли улицькі завали заздалегідь. Спинилися, розмислили собі й пустили комоней у зворотну путь. Комусь із них не поталанило: або ж самого настигла улицька стріла, або огира. Та були серед звідунів і такі, що ухилилися від стріл. Вони і вклали ханові до вух те, що вивідали: за рікою, в рідколіссі, завали, а за завалами — лави уличів.
Утигури спинилися і не стали приховувати своєї бентеги. Видно було: і вої, і привідці їхні роздумують, як бути, що вдіяти, опинившись лицем до лиця перед уготованою їм засідкою. А тим часом полишені в засідці уличі натягли тятиви луків своїх і стали разити степовиків з доволі-таки близької відстані. Князь Зборко бачив: утигури заметалися, вони в сум'ятті, і дав знак комонним взяти супостата, що порушив злагоду і супокій у його землі, на меч і сулицю.
Іржали нажахані чи язвлені комоні, чулися надсадно зичні веління, чиїсь незрозумілі в тлумі благання і вже аж надто зрозумілі погрози та прокляття. А над усе брязкав метал об метал і вирували людські пристрасті. Одні вкладали їх у замашні удари, в торжество видимої звитяги над поверженим супостатом, інші — у пошуки захисту від 1 смерті-морани а чи в останній, що його іменують передсмертним, крик. Висока і чиста перед сим трава нещадно \ толочилася, никла до землі й виривалася копитами разом Із землею, корінням. Падали язвлені, падали мертві, насідали один на одного живі і теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших і податливіших. Та вони не кожному траплялися під руку. Той лише видавався слабшим, коли доходило до діла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою слабість та неприглядність спритністю і примушував дужчого і озвірілішого за себе оступатися чи й падати поверженим ниць.
— Гора-а! — кричав звитяжець і сяяв видом, блискав ОДима, будив серед тих, що стояли за ним чи обабіч від Нього, ратну буєсть, а з буєстю й одвагу.
— Тни овечу турму! — натякали на варварський від голови до ніг вид утигурів. — Язви неробів!
— Даймо усім їм по писку, да так, щоб більше не сунули брудні свої тварі у наші городи!
— Медодери!! Гніздюки! — огризався котрийсь із утигурів.
— Курдючники! Таті степові! Напилися овечих та кобилячих стяк, закусить крівцею!
І яапогилп над кимось меча. Бачили вражу крівцю й чули солод, від крівці. А ще знали: вопи на своїй землі, у них он яка сила, за ними має бути і змога. Ано. Чи ті, що опинилися в лещатах, що почувають себе застуканими па шкоді, спроможні мати її? Вперед, витязі землі Троянової, і тільки вперед!
— Братів! — угадував мислі своїх воїв і підсолоджував тотим мислям князь Зборко. — 3 нами земля-мати, весь люд землі, за нами буде й змога. Ісполчаймось духом і силою, берім над супостатом гору!
— Гора-а! Гора-а!
Утигури металися, гейби нажахана вовками овеча турма, й помітно оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо своїх привідців, а ті знали: втеча з боролища не лише ганьба, вона може стати й погибіллю. Анти напирають від ріки, прискають стрілами з лісу та байраку. Хто запевнить, що їх не виявиться й там, куди побіжать нажахані й змалілі духом утигури?Тож хан, а з ханом і всі інші привідці повелівали кожному і всім: назад путі немає. Порятунок — у погромі супостата.
Те подіяло, далебі. Вої, що були далі від передніх лав, гуртувалися в сотні й ставали супроти антів стіною. Вона

читати