Завантажити

не скрізь і далеко не завжди витримувала натиск. Одні домагалися чогось, інші падали на півпуті. Одначе й сотень в утигурських турмах було немало. Тож навальніше й навальніше напирали вони на улицькі лави й таки робили в них проломи, а прорвавшись, знову розвертали комоней і перли на антів з тилу.
Мало-помалу лави перестали бути лавами. Змішалися одні з другими й кружляли, підхоплені стрімким виром пристрастей, — тисячі між тисяч, сотні між сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже, де родаки і що з родаками, знали лиш супостата і дбали про звитягу над сим, найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним гору чи не лягали під копита своєму огиру.
Переята змога не лише відрада, вона і спонука, набуток сили і одваги. Тож переявший її не бариться прийти на поміч побратимові чи всього лиш родакові. А де сила єднається з силою, там неминуче й торжество. Зблискують на ярім вранішнім сонці мечі, ціляться в серце чи спину сулиці, йде люта, не відаюча пощади січа, і хто візьме в ній гору, одні боги відають. Уличів тьма і утигурів теж, уличів розпирає лють на зайд, що порушили супокій у їхній землі, утигурів — лють на уличів, що посміли замапптії п пастку, а що страх прред можливою розплатою ;іа вторгнішия. Он скількох із них поклали стрілами і скількох — у кривавій січі. А назад путі нема, ошуюю й одесную теж нема. Є долина, на якій зчепилися, і є небо, під яким завертілася ця божевільна круговерть, як є у серці кожного сподіванка: “Най кому завгодно, тільки не мені судилось випасти в сій круговерті з сідла й шкодувати падаючи: це ж бачу світ і все, що е знадного у світі, востаннє”. Аби того не сталося, ніхто не жаліє сили, не знає й пощади. Одного разить мечем, іншого знімає з сідла сулицею, бачить усе, що є погрозливого, попереду, та не забуває розглянутись, аби не отримати удар в спину. Десь там, на терені його землі, заглядаються о цій порі на сонце — чи не час снідати, десь комусь забаглося утопити по сніданку спрагу водицею з почайни. Тут, на бородищі, не до того. Стиналися один з одним і грозилися, грозились і стиналися, не уповаючи на втрати і не доглядаючись до втрат. І хто відає, як довго тривала б та взаємна пагуба, коли б у тлумі та гомоні боролища не почулося:
— Росичі йдуть! Князь Острозор поспішав в поміч!
Того було доста, аби уличі зібралися з духом, а утригури втратили й той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили: . на них ідуть свіжі лави антської сили, і йдуть не від ріки — заступили собою ту єдино можливу путь, яка хай і була ненадійною, все ж дозволяла в разі безвиході пробитися до Дніпра, а там — і за пороги. Було таким повелінням хана чи й без хана розуміли: тепер уся надія на власну спритність та на бистрі ноги огира. Хто проб'ється до лісу чи байраку та зумів зім'яти лучників, що прискали досі стрілами, той і порятується. Тож і рятувались як хто міг.
XXII
Чільний муж землі Троянової, іменований Мезаміром, мав завидний для таких, як князь Добрит, вік — всього ж двадцять чотири літа носив за плечима. Та мав він, окрім завидного віку, що дощо: був, як і всі анти, високий , та-статний, і па відміну від багатьох — до лиха добродійиий собою. А що певний себе, наділений не по літах сміливим і гордим розумом. Тоді ще, як жив його вітець, уславлений добрими ділами Ідарич, пішов він яко старший син замість недужого глави роду на скликану князем уряду мужів й одразу ж запам'ятався всім. Бо таки мудро повівся серед старійшин і не уронив своєю мудрістю вітцевої честі. Доки анти ростили хліб та дбали про тверді на обводах землі своєї, остерігаючись передусім вторгнення аварів, кагап аварський зібрався на мислі і зважився потурбувати їх не лише татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним, коли не більше, сольством: воліє, аби молодший брат його Калегур узяв шлюб із княжою донькою на Дулібах Данаєю.
Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати. Донька в нього сонцю подібна. Віддати таку за обрина, що живе з татьби і є першим серед усіх татей, що почитає жопу за рабиню, все одио що втопити власноручно в річці. І сваритися з грізним Баяном теж не випадало. Відмовиш такому — може піти па антів усією ордою.
Не сказав слам аварським “ні”, та не сказав і “так”. Послався на те, що має подумати, порадитись із донькою, а тим часом скликав на раду чільних мужів своїх і повелів мужам:
— Шукайте порятунку. Мій розум потьмарений безліттям, що гряде в мою оселю, я неспроможний знайти його.
Загомоніли мужі. І бідкались не менше, ніж князь, і співчували князеві, а доходило до ради — розводили руками й казали: не відають, яке з двох безліть гірше: коли оддадуть князеву доньку в неволю до обрів чи коли змушені будуть стятися через неї з обрами.
Тоді не хтось інший, саме він, Мезамір, підвівся і вдався до радних з такою речпицею:
— Якщо князь і його мужі вважають за достойне прислухатися до слова наймолодшого серед них, я пораджу, що вдіяти.

читати