Завантажити

дарабу, та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила і спритність не всім ставали у пригоді. Минуло кілька миттєвостей — і дараби зім'яли, розкидали чи накрили собою кутригурів, накрили і їхніх комоней. Ті ж, що лишилися при однім і другім березі, не мали вже спроможності щось вдіяти. Тиверці ж, бачачи, що робить Дністер і дараби па Дністрі з кутригурами, навпаки, возбуяли духом і кинулись па непрошених.
— Слава! Слава! — кричали що було сили. — Наш Дністер за нас. Він переяв у кутригурів змогу! Вперед, витязі! За нами слава, за нами переята змога!
— Перемога! — відлунювали придністровські кручі, відлунювали й серця тиверців, і жадаючи, і сподіваясь її. Бо кутригурам, що прагнули тивгрського берега і стали тепер мізерними рештками при березі, було не до мислі про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тім од стріл, молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим і неушкодженим, інший підносив руки і мовчки а чи вголос благав пощади. Ті ж, що тирлувалися по другий бік Дністра, завагалися, іти чи не йти їм на поміч. А поки вагалися та мислили, що можна вдіяти зараз, наспіли добірні сотні княжої дружини й поклали край їхнім ваганням. Комонних тиверців була тьма, усі при повнім ратнім обладунку, і, може, саме тому видавалися такими, як знав їх світ, як були начувані про них у світі: воістину антами.
XIX
Доки тиверська рать виходила на пониззя Дністра й норовила заступити собою усі можливі переправи, а приголомшені невдачею обри та кутригури ламали мізки й силились дошукатися, де і як можуть переправитись на супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь і опинитися з своїми дулібами та двома тисячами древлян під Черном.
— Що обри? — поцікавився у воєводи. Той не барився з одповіддю. Знав-бо від вістунів, де нині обри і чого слід сподіватися від них.
— Полонені, як і наші послухи, засвідчують: спинилися поки що. Одначе від свого наміру піти за Дунай не відмовилися.
— Чому ж ідуть з мечем і сулицею? Чи їх не пустили б, коли б ішли, як ходять усі, — мирно?
— Про те не відаємо, княже. Нас, тиверських мужів, дивують не так обри, як ромеї. Мають із нами ряд на мир та злагоду і кличуть супроти нас обрів.
— Як то супроти нас?
— Бо поселяють їх на обводах, що сусідять із антами, а не з склавинами, — у Скіфії.
Добрит замислюється, зрештою велить покласти до нього сина Ідаричевого — Мезаміра.
Кому-кому, а князеві се вторгнення і зроджена вторгненням тривога далися взнаки. Чи то літа хилять до землі, чи недуга. Доки сидів у Волині та благоденствував у затишку, що його створювали розкидані на тисячі поприщ непрохідні та напівпрохідні пущі, і бадьорився, і виїздами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверців — і ледве доправився до Тивері. Може, не одразу, все ж недвозначно відчув, який він застарий для далеких мандрів, тим паче для ратних виправ. Мало не розтрусив себе в путі. Такий, що ліг би оце в пуховики й відлежувався б день-другий. І дихати немає чим, і поперек не годен зігнути, а зігне — не випрямить.
Де вони взялися, сі обри. Не було б їх, далебі, віку дожив би у мирі та злагоді. Бо таки дбав про них. Хай не для всієї землі Троянової, для люду дулібського надійно домігся супокою. Бо коли й посягав хтось на антів, то йшов не далі Тиверської, Улицької чи Полянської землі, коли й постигали безліття, то постигали тих же тиверців, полян, уличів та ще воїв-дулібів, що йшли на поміч своїм сусідам. Люд дулібський ані до нього, ані за його, Добритової, пам'яті пе знав чужинських вторгнень, як і спустошень, що їх приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебі, й ціну йому. А втім, чи так уже й втратив? Безпечні єсть його дуліби, се правда. Князя ж свого он як почитають за те, що добрий є, що вміє подавити в собі гординю й стати вище гордині, коли йдеться про мир і благодать. Наймення дали своє замість отнього — Добрит і тим нерідко схиляють до неї — доброти. Не раз і не двічі утримував себе, радив яко старший іншим князям землі Троянової: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стіймо на тому, що заповів нам праотець роду нашого — віщий Троян. Хіба не вона, доброта, брала гору і тоді, як він стримував князів соузних родів від спокус, і тоді, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому є глузд? Наполягли: треба скористатися схильністю ромеїв до миру і укласти з ними ряд на мир і злагоду — послухавсь і уклав; сказали: задави в собі спокусу, стань вище від спокуси — піти разом із склавинами за Дунай і сісти на землях ромеїв — знову вчинив, як хотіли. Пішов на розбрат із склавинами, а таки не спокусився на ту найбільшу із усіх спокус — замати там, за Дунаем, плодоносну землю. Хто повідає тепер, чий віщий розум здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? І пішов би за Дунай, обри ударили б у спину, і не пішов — - теж ударили. Єдина вигода — таки не в спину. Тоді мусив би

читати