Завантажити

залишаються? Немала повинність ляже на них, і чи не зродиться по зимі ще одна веремія. Тим, що повернуться з-за Росі, можуть сказати: вашого немає тут, ви просиділи своє по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить веригами Морозко, а ховатись не буде де, і серед зими споруджуватимуть якісь халупи чи тулитимуться між комоней.
Всього назналися тоді. І їли впроголодь, і тіснилися так, що дух спирало від задухи, і спати нерідко доводилося просто неба, при одному лиш багатті. Не раз і но двічі доходили до того, що ладпі були заснути і не прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислі: добре вчинили, що не пішли на постій та прокорм між чужий люд. Роси, як і уличі, таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простір для ловів, тепер не мають його, втікичі посіли. Не просто обмовляються, зумисне іменують так: не переселенцями чи відселенцями — втікичами. їм натякають, а то й промовисто кажуть: тиверці ми, — дарма, відвернулися й знову своєї: “Колись було в Зароссі пристанище і людові, і звірові, тепер, як об'явилися там втікичі, нікому й нічо немає”. Най перше літо й першу зиму йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек вас покарав би своєю нещадною карою. Ото зав'язли їм у зубах. Княжі гінці, коли їдуть, кажуть уже: “Правлюсь до втікичів” або ж: “Повертаюся із втікичів”. Ріку навіть, по якій ідуть обводи їхньої землі з боку уличів, іменують не інакше як Втікичем.
Тим із них, що народилися тут і виростають, може, й байдуже: втікичі то й втікичі. А всім старшим, що знали себе тиверцями, нсма-нема та й заболить: чом так? Чи вони завинили, втікаючи від голоду? Чи то ганебна була втеча?
Рани сердечні, як і рани телесні, навіть заживаючи, лишають рубці. І все ж вони — лише рубці, не рани. Минали літа, що далі віддалялася в часі тота зимівля серед пущ, то менше відчутнішими ставали. Та чи й могло бути інакше? Ті, що вирушили з Тивері отроками та отроковицями, стали мужами і жонами, обзавелися оселями, щебетливими дітьми. А в кого є своя оселя і свої діти, що тому прикрощі і що болі, тим паче, що вони зарубцювалися і не допікають уже? Відтіснили ліс від осель — і мали подвірниці, із лісу ж робили роздерті, із роздертей — ниву, засівали її зелом, кропили потом та й жили, най і поволі, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась на подвір'ї худібка, зарохкала льоха, об'явилося птаство. До всього й князь полянський дотримав слова: на цілих десять літ звільнив їх, втікичів, від димного і релейного, коли і взяв щось із їхньої общини, то лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим і другу зиму, аби мали чим зазеленити подвірницю, засіяти ниву. А земля по Втікичу он яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро світило над нею сонце, і Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати медоносними дощами. А де яре небесне світло, де медоносні дощі, там щедрі врожаї, сподівана благодать. Най не йменували їх славним ім'ям праотньої землі — синьоокої Тивері, дарма. Зате он як стали вони, переслідувані голодом вигнанці, на ноги, як вольготно відчули себе, не обтяжені цілих десять літ даниною, не несучи ось уже шістнадцять літ жодних ратних повинностей, окрім сторожових. Воістину правду казав князь Богданко: найліпша та земля, що дає спроможність жити в мирі та благодаті.
Літо — щедра пора для поселянина, а поліття — і поготів. Зібрано і звезено до овинів збіжжя, настав час орати й знову засівати ниву, а вже по тому, як буде засіяна вона житом-пшеницею, візьмуться за ціпи й вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спішна робота, коли бути до кінця щирим, не є вже робота — сама утіха. Бо гупаєш ціпом — і на власні очі бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твій труд, засипаєш яре зерно в берковці чи підкліті — і чуєш, яка теплінь зроджується в серці і яка радість-спонука йде тілом, передається родині, оселі, а через оселю — добрим духам, що заселяють її. Чи з тою щедрою порою може зрівнятися якась інша? Чи то не є воно, блаженство із блаженств? Присяйбіг, що так. Бо не волієш ліпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
За шістнадцять літ, тцо минули по відселенню, так угомонилися па терені нової землі, далебі, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безліття. А воно таки відшукало їх і в відселенськім Зароссі, постукалося до кушт і тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, світлі та гожі дні — лиш даровизна людині за всі її муки-безліття. Вони — гості в оселі, і гості вельми прохані. Гінця, що над'їхав до Росі й став питатися броду, не забарилися примітити на супротивнім боці, а примітивши, й зацікавилися, хто такий, чого йому треба у втікичів.
— Від київського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Біда гряде, людове: обри ідуть.
І пішло, і покотилося долами; від оседку до оседку і від городища до городища: обри ідуть!
— Чи то ж правда? — не повірив Богданко. — Були гінці з

читати