Завантажити

упоратись: — Утямте собі: віднині ви мої данники. За злочини і провини чиїсь караю лиш я, за те, що захищатиму вас від меча і наруги інших, платитимете дань ви. Коли пристаєте на це, кладіть до ніг покору та й будьте вільні, коли ні, ідіть до своїх воїв і готуйте їх до січі. Я й мої турми братимемо це право мечем.
Хани стояли мовчазні й похнюплені. Про те, щоб зібрати зараз воїв і злютувати їх у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно з сусідами, годі й думати. А поодинці ані утигурам, ані кутригурам не здолати обрів.
Поміркованішим, як і личить старшому, виявився хан Санділ. Ступив, осилюючи неміч, крок-другий уперед і тицьнувся Баянові до ніг. Щось бурмотів собі під ніс а Заверган тупо дивився па те і відмовчувався.
— Я тоді лиш явлю покору, — підняв зрештою на Баяна очі, — коли знатиму, скільки золота візьму з хана утиіурів.
— Третину того. що взяв він із ромєїв — тридцять тисяч золотих солід. Ще тридцять піде на наш стіл, решта — йому. Ну, а скільки хан Санділ виручив за розпродаж родаків твоїв, він сам, гадаю, скаже.
XVI
В кінці того літа, на великому зібранні чільних мужів усіх трьох племен хан Санділ передав Заверганові усе, що належало йому і його племені яко покараному татьбою, а раннього поліття обри перейшли через Широку ріку й затопили кутригурську землю як по один, так і по другий бік Онгулу повозами своїми, комонями, чередами корів, отарами овець. Бодай якось потішений стягненою з утигурів даниною люд стетерів з того дива й поспішив удатися до свого хана: як розуміти це нашестя, чи надовго воно?
Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж силився заспокоїти роди: хай потісняться на час. Обри йдуть за Дунай. Коли полагодять з антами та забезпечать надійні переправи, до зими залишать їхню землю. Зрештою, кутригурам самим слід подумати, лишатись чи не лишатися в ній. Давно-бо прагнуть сісти на задунайських землях. Це чи не найсприятливіша нагода. Купно з обрами і перейдуть ту повноводу ріку, і сядуть за рікою. Опісля такої нагоди може й не бути.
— Опісля — так, одначе чи є потреба уповати на цю? Кметь, що брав під сумнів Заверганові наміри, не ховався за інших, виступив наперед і став ждати, що скаже хан.
— Кажу ж, давно прагнули цього.
— Прагнули тоді, як були вільним, нікому не підвладним племенем. А яка є потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?
Заверган не одразу знайшовся, що сказати. “І це правда, — думав про себе. — Та чи є потреба оглашати її при всіх?”
— Я не неволю вас, — старався бути і угодним кметям, і не вельми щиросердним, — не кажу: підемо — і край. Одначе, коли таке жадання було та й зараз, знаю, є, чом не подумати і не зважитись подумавши.
Кметі засперечалися. Одні казали: аби лиш піти та сісти, там побачать, хто в кого конюхом буде, інші вимахували п'ястуками й кричали: ні і ні! Це слушна нагода одірватися від обрін. Не скористатися нею — глупство і тільки.
Заверган лиш посміхався, чуючи те.
“Хай посперечаються, — не став стримувати. — Хай своїм розумом дійдуть, як бути. Те, що станеться цього поліття, може зовсім по-іншому вирішити долю кутри гурів”.
І він не помилився. Обри не залишилися між Широкою рікою і Онгулом, пішли далі за Онгул і спинилися лиш перед Дністром та лиманом. А проте вони й не забули, що кутригури та утигури — їхні конюхи. Тоді, як спала в степу спекотнява, а сонце помітніше та й помітніше стало хилитися до небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв тепер його великоханський намет, усіх чільних мужів і серед них хана Завергана та хана Санділа.
— Імператор Юстиніан, — сказав не без задоволення, — ласкаво запрошує всіх нас, аварів, утигурів і кутригурів, сісти в його землях і стати другою Довгою стіною супроти слов'ян — як антів, так і склавинів. Хотів би почути від мужів своїх, від ханів утигурів і кутригурів, як ставляться вони до цього, чи пристають на запросини імператора самі і чи пристануть їхні роди?
Обри примітне пожвавилися, видно було, вони ждали цих запросин, як і переселення в ромейські землі.
— Імператор лише поселяє нас у себе, — спитали, — чи й платитиме нам за сторожову службу на обводах?
— А то ж як, і платитиме.
— Скільки?
— Сказав, не зобидить, — злукавив Баян, явно не бажаючи називати при утигурах та кутригурах визначену імператором суму.
Санділ, яко буваліший, збагнув те і зважився сказати своє слово.
— Хан утигурів має спершу поговорити з родами своїми. Як скажуть роди, так і буде.
— Я теж маю поговорити, — не став зволікати з речницею-відповіддю й Заверган, та одразу ж передумав і додав: — Хоча майже певен: кутригури погодяться на переселення. Вони давно облюбували там собі землю-годувальницю і воліють сісти на ній.
Баян вдоволено кивнув головою.
— Земля

читати