Завантажити

Тивері, від уличів, а вчора об'явився нарочитий муж із Волина. Сказали, більше ніж правда. Одні турми обринів купно з кутригурами пруть на Дністер, у землі тиверців, інші разом з утигурами йдуть від дніпрових порогів на весі і городища уличів.
— Довго нахвалялися і таки пішли. Яким же буде чи є вже повеління князя Острозора?
— Велить взяти з собою три тисячі воїв і не пізніше як через седмицю бути під городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю і купно з ним рушите назустріч обрам, що йдуть від порогів. Решта, казав князь, най сторожить обводи землі з боку уличів. "Чому ж не на Тивер?” — загадався Богданко, та одразу ж і заспокоїв себе: хіба і без тлумачень не ясно? У поміч Тивері підуть дуліби, а в поміч уличам іде Київ і всі, хто Києвом.
— Перекажи князеві: у визначений ним час буду з воями своїми під Звевигорою.
За гінцями діло не стане. Гінці одразу і чимдуж поскаь по всіх вервях і покличуть кого слід. А тим часом явь на Втікичах має подбати, аби зібралися сотні щопідуть з ним, подумати, кого із чільних мужів візьме з собою, кого залишить замість себе. Похід є похід, там не переінакшиш уже і сам в усі кінці не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного супостата, когось — супроти іншого. Та й тут, на Втікичах, всяке може статися. Обри — плем'я чисельне і заповзяте. А з ними йдуть ще й та кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями і на Втікич та Рось. Хтось має вийти супроти них, заступити собою городища і люд, що в городптцах. Cе теж вагома повинність. На кого справді покладе іі? Таки на жону свою Зорину? Більше, далебі, й ні на кого. Зорина не раз уже лишалася за мужа свого на Втікичах і мудрістю та твердістю норову поваги і честі заслужила в поселян. Тоді, щоправда, він, князь, був недалеко. Кликнула б — і був би тут як тут. Звідтам, із боролищ, не покличе вже. Коли щось станеться, самій треба буде приймати рішенець й ставати з супостатами на прю. В січу, скажімо, не вона вестиме, поведуть інші, хоча б і Бортник. А ось рішенець Зорина прийме не гірший, ніж Бортник, коли не ліпший.
Он вона простує вже до нього. Певно, довідалася, чого приїздив гінець із Києва, і встигла перейнятися занесеною на Втікичі тривогою. Очі неприховане збентежені. І подив, і страх, і подружня вірність ячать у них. Як і на всім її воістину сонцесяйнім виду.
— Богданку, невже се правда?
— На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, ідуть обри. І не самі, сусідів теж ведуть супроти нас.
— Йой! Що ж то буде з Тивер'ю і що з нашими кревними в Тивері? Кривава десниця обрів упаде передусім на них.
Заглядала у вічі й питалася, а питаючись, ждала. І не хотів би осмучувати таку аж надто осмучену і ліпотну в осмуті, та що вдіє?
— На нас теж може впасти, Зоринко, їхня десниця. Обри йдуть не лише па Тивер, па уличів теж, ба не так і далеко звідси — від порогів.
Аж скинулася, злякана та подивована.
— Що ж велів князь?
— Іти з ним на пороги.
Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примітне більше убита сумними вістями, аніж можна було сподіватися від неї.
— А я поклала собі, — зітхнула сумовито, — хоч безліття пособить побувати в нашім Веселім Долі, довідатися, як там мати, що з матір'ю. Коли не я, то ти, гадала, побуваєш.
Пождав, доки зведе опущені в сум'ятті очі, і ще довірливіш заглянув у них.
— Наберись терпіння, жопо. І мужності також. Перебудемо се нашестя, стане по біді, повезу тебе і до нашої Тивері, аби побачила бодай раз іще Веселий Діл, матір свою та як. Іншим, іншим муси клопотатися: Втікичі, окрім тебе, немає на кого полишити.
— Так сутужпо з мужами? — І сутужно теж. Одначе зважаю передусім на інше: знаменно має бути. Тобі в мою відсутність більше, ніж комусь, віритиме люд.
Не зраділа сій його речниці, одначе й не перечила, вислухавши її.
— Се не те безліття, Богдапку, що його так легко та швидко можна перебути. Чую серцем, не те.
Мав би потішити чимось своє солодашко, таке ліпе та гоже в розквіті літ. А чим потішить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в її літа не годиться печалитись? Пробі, аате он які літа в її матері. Зоринка, може, й перебуде се безліття, та чи перебуде його воєводиха Людомила? Те, мабуть, і печалить жопу, як печалить і провина перед матір'ю. Чи то ж жарти: пішла з ним супроти її волі, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще. Усе, здається, має на Втікичах: землю-годувальницю, таку щедру на віддачу, що лишається тільки засівати її та радіти винагороді за свій труд, діток он скількох — трьох синівсоколів і двох доньок, маєтність, не кажучи вже про те, що винагороджена привільним життям, мужем, що є чи не найбільшою поруч із дітьми втіхою та окрасою в її житті. А те, Що вчинила із матір'ю, не дає Зоринці спокою. Може, Коли б побачилася з нею, та виплакалася, та похвалилася, в якій злагоді живе з мужем

читати